Розділ 25

Після слів Софії в палаті запанувала тиша.

Така глибока, що було чути лише рівномірне пищання медичного монітора.

— Що означає "належить йому"?

Тихо запитав Максим.

Софія обійняла себе руками.

Наче їй раптом стало холодно.

— Я не знаю.

Він завжди говорив дивні речі.

Марина зблідла.

— Софіє...

— Мамо, я більше не можу мовчати.

Максим присунув стілець ближче.

Поліна сіла поруч.

Ніхто не перебивав.

Ніхто не квапив.

— Я почала помічати його два роки тому.

Сказала Софія.

— Спочатку це була просто машина.

Темна.

Стара.

Вона іноді стояла біля школи.

Потім біля будинку.

Потім біля художньої студії.

— Чому ти нічого не сказала?

Запитала Марина.

Софія винувато опустила голову.

— Казала.

— Що?

— Ти думала, що мені здається.

Марина заплющила очі.

І згадала.

Справді згадала.

— А потім він заговорив зі мною.

Продовжила Софія.

Усі напружилися.

— Де?

— На виставці.

Минулого місяця.

Він підійшов і сказав, що давно знає мою сім'ю.

— Як він виглядав?

Швидко запитав Максим.

Софія задумалася.

— Високий.

Сивий.

Років шістдесят.

Мав тростину.

І дуже дивні очі.

— Дивні?

— Так.

Наче він постійно посміхається.

Навіть коли сердиться.

У Максима по спині пробіг холод.

— Він назвався?

Софія кивнула.

— Так.

Усі завмерли.

— Як?

Дівчина тихо відповіла:

— Володимир.

Поліна різко підняла голову.

Серце шалено закалатало.

Володимир.

Це ім'я вона вже чула.

Не просто чула.

Бачила.

Зовсім недавно.

— Поліно?

Максим одразу помітив її реакцію.

— Ти його знаєш?

Вона повільно видихнула.

— Можливо.

Усі подивилися на неї.

— Кілька місяців тому.

Біля офісу.

Я бачила чоловіка.

Він часто стояв неподалік.

Мені тоді здалося, що він когось чекає.

— І?

— Одного разу він запитав у мене дорогу.

Просто випадковий перехожий.

Я навіть не звернула уваги.

Але...

Вона зблідла.

— У нього була тростина.

У палаті стало тихо.

Максим відчув, як усередині наростає тривога.

— Тобто він стежив за нами вже тоді.

Поліна мовчки кивнула.

— Але навіщо?

Прошепотіла Марина.

— Хто він такий?

Ніхто не знав відповіді.

Відповідь знайшлася сама.

Через годину.

Коли до лікарні приїхав детектив, який займався справою Софії.

Він уважно вислухав історію.

Записав усе.

А потім попросив описати чоловіка ще раз.

Після чого відкрив планшет.

І показав фотографію.

— Цей?

Софія зблідла.

— Так.

Марина теж.

Поліна мовчки кивнула.

Максим відчув, як серце завмирає.

— Хто це?

Детектив довго мовчав.

Наче сам не хотів вимовляти ці слова.

— Володимир Савчук.

— Хто він?

Запитала Поліна.

Детектив подивився на них.

— Колишній приватний детектив.

— І все?

— Ні.

Він поклав планшет на стіл.

— Двадцять років тому він працював на дуже впливових людей.

Іноді займався незаконним стеженням.

Збирав інформацію.

Компромат.

Особисті дані.

— І до чого тут ми?

Запитав Максим.

Детектив важко видихнув.

— Саме це ми намагаємося з'ясувати.

Але потім він сказав дещо ще.

І це було значно страшніше.

— Є одна проблема.

— Яка?

— За документами Володимир Савчук помер три роки тому.

Запала тиша.

Абсолютна.

— Що?

Вирвалося у Поліни.

— Офіційно він мертвий.

Саме тому ми дуже здивовані, що хтось його впізнав.

Максим повільно сів.

Наче ноги раптом перестали тримати.

— Ви хочете сказати...

— Що людина, яка переслідує вашу родину, юридично не існує.

Пізно ввечері всі повернулися додому.

Артем уже спав.

Софія залишилася з матір'ю.

А Максим сидів у вітальні.

Не вмикаючи світло.

Поліна тихо сіла поруч.

— Ти думаєш про батька?

Запитала вона.

Максим здивовано подивився на неї.

— Чому саме про нього?

— Бо Марина сказала, що він колись втрутився у ваше життя.

Максим мовчав.

Занадто довго.

І Поліна зрозуміла.

Вона влучила.

— Ти думаєш, він може бути пов'язаний із цим?

— Не знаю.

Тихо відповів Максим.

— Але якщо хтось міг найняти приватного детектива багато років тому...

То це був саме він.

Тієї ж ночі в старому заміському будинку горіло лише одне вікно.

За столом сидів літній чоловік із тростиною.

Перед ним лежала стара фотографія.

На ній були:

молодий Максим,

Марина,

і ще одна людина.

Чоловік повільно провів пальцем по знімку.

І усміхнувся.

— Майже час.

Прошепотів він.

Потім узяв телефон.

І набрав номер.

— Починаємо останній етап.

❤️ Далі буде...