Розділ 23

Після телефонного дзвінка в квартирі запанувала тиша.

Та сама тиша, яка буває перед бурею.

Максим сидів нерухомо.

Телефон усе ще був у його руці.

Поліна дивилася на нього.

І вперше за весь час їхніх стосунків не знала, що сказати.

— Вона хоче зустрітися.

Нарешті промовив Максим.

— Коли?

— Завтра.

— І ти підеш?

Він підняв очі.

У них не було радості.

Не було хвилювання.

Лише розгубленість.

— Мені потрібні відповіді.

Поліна повільно кивнула.

Вона розуміла.

Як би боляче це не було.

Наступного дня Максим приїхав до маленької кав'ярні на іншому кінці міста.

Він прийшов раніше.

Спеціально.

Щоб зібратися з думками.

Але це не допомогло.

Бо рівно о третій двері відчинилися.

І увійшла вона.

Марина.

Першою думкою було:

час минув.

Другою:

але я впізнав би її будь-де.

Вона стала старшою.

Спокійнішою.

У волоссі з'явилися сріблясті пасма.

Навколо очей — ледь помітні зморшки.

Але це була вона.

Без сумнівів.

Марина зупинилася біля столика.

І тихо сказала:

— Привіт.

Максим повільно встав.

— Привіт.

І раптом зрозумів, що зовсім не знає, як поводитися.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

Двадцять років.

Двадцять років питань.

Двадцять років тиші.

— Сідай.

Нарешті сказав Максим.

Марина кивнула.

— Ти сказала, що не пішла добровільно.

Одразу почав він.

Марина сумно усміхнулася.

— Ти завжди був прямолінійним.

— Не змінився.

— Бачу.

Вона опустила очі.

І вперше виглядала наляканою.

— Максиме...

Я тоді була вагітна.

Світ завмер.

Максим не одразу зрозумів почуте.

— Що?

— Я була вагітна.

Його серце пропустило удар.

— Від мене?

— Так.

Навколо ніби перестали існувати люди.

Кав'ярня.

Музика.

Голоси.

Усе зникло.

— Чому я нічого не знав?

Голос став хрипким.

Марина заплющила очі.

— Тому що твій батько заплатив мені, щоб я поїхала.

Максим зблід.

— Що?

— Він сказав, що я зруйную твоє життя.

Що ти заслуговуєш на інше майбутнє.

Що дитина стане тягарем.

Кожне слово звучало неймовірно.

Абсурдно.

Жахливо.

— Ні.

— Я знала, що ти не погодився б.

Тому він поговорив зі мною без тебе.

— Це брехня.

— Хотіла б я, щоб це була брехня.

На очах Марини виступили сльози.

— Але це правда.

Увечері Максим повернувся додому.

Поліна чекала.

І одразу зрозуміла:

щось сталося.

Щось серйозне.

— Максиме?

Він мовчки сів на диван.

І довго дивився в одну точку.

Потім тихо сказав:

— Вона каже, що була вагітна.

Поліна завмерла.

— Що?

— І що моя дитина народилася.

Серце шалено закалатало.

— Максим...

— Але це ще не все.

Він дістав із кишені стару фотографію.

Пожовклу від часу.

На ній були Марина.

І маленька дівчинка років п'яти.

На звороті дата.

І підпис.

"Для тата. Від Софійки."

Поліна повільно сіла поруч.

— Ти їй віриш?

— Не знаю.

І це була правда.

Він справді не знав.

Занадто багато років минуло.

Занадто багато болю.

Занадто багато запитань.

— А де зараз ця дівчинка?

Максим важко ковтнув.

— Саме в цьому проблема.

— Чому?

Він підняв очі.

І Поліна побачила в них тривогу.

— Марина каже, що Софія зникла три тижні тому.

Запала тиша.

— Зникла?

— Так.

— Як Артем тоді?

— Так.

Поліна відчула холод усередині.

— І вона думає...

— Що хтось забрав її навмисно.

— Хто?

Максим похитав головою.

— Вона не знає.

А потім додав те, від чого стало ще страшніше:

— Але людина, яка надсилала нам фотографії, знала про Софію.

Знала про Марину.

І, можливо, стежила за нами задовго до свого першого повідомлення.

Того ж вечора в іншій частині міста невідомий чоловік сидів у темному автомобілі.

На пасажирському сидінні лежала папка.

Усередині були фотографії.

Максима.

Поліни.

Артема.

І ще однієї дівчини.

Темноволосої.

Шістнадцяти років.

У кутку фото було написано ім'я:

Софія.

Чоловік посміхнувся.

І тихо промовив:

— Нарешті вся родина майже зібралася.

❤️ Далі буде...