Розділ 22

Фотографія лежала на столі між ними.

Мовчазна.

Небезпечна.

Здатна зруйнувати вечір, який ще хвилину тому здавався звичайним.

Поліна дивилася на Максима.

Максим дивився на фотографію.

І мовчав.

Занадто довго.

— Хто вона?

Тихо запитала Поліна.

Максим важко видихнув.

Наче питання повернуло його на багато років назад.

— Марина.

— Це я вже зрозуміла.

— Я знав її ще до Олени.

Поліна завмерла.

— Колишня дівчина?

— Ні.

Він похитав головою.

— Наречена.

У кімнаті стало тихо.

Дуже тихо.

— Наречена?

— Так.

Максим потер очі.

Наче намагався відігнати спогади.

— Мені було двадцять п'ять.

Ми були разом майже три роки.

Планували весілля.

Поліна мовчала.

Слухала.

— А потім одного дня вона просто зникла.

— Що означає "зникла"?

— Саме те й означає.

Без пояснень.

Без записки.

Без дзвінка.

Без прощання.

Серце Поліни боляче стиснулося.

— І ти більше її не бачив?

— Ніколи.

Максим підняв фотографію.

У його очах була стара рана.

Майже забута.

Але не загоєна до кінця.

— Перші роки я шукав відповіді.

Думав, що щось сталося.

Що вона потрапила в біду.

Що їй потрібна допомога.

— А потім?

— Потім зрозумів, що вона просто не захотіла залишитися.

Його усмішка була сумною.

— І навчився жити далі.

Саме тоді він зустрів Олену.

Поліна повільно взяла його руку.

— Чому ти ніколи не розповідав?

Максим знизав плечима.

— Бо це було до тебе.

До Олени.

До всього.

І тому що це більше не мало значення.

Вона уважно дивилася на нього.

І бачила, що він говорить правду.

Без ухилянь.

Без секретів.

— Тоді хто прислав фотографію?

На це питання відповіді не було.

Наступного дня ситуація стала ще дивнішою.

Поліна поверталася з роботи.

І випадково помітила чоловіка біля свого будинку.

Він стояв біля автомобіля.

І дивився в її бік.

Щойно їхні погляди зустрілися — швидко відвернувся.

Сів у машину.

І поїхав.

Поліна нахмурилася.

Можливо, випадковість.

Але неприємне відчуття залишилося.

Через два дні те саме сталося біля школи Артема.

Максим саме забирав сина.

Коли помітив знайомий темний автомобіль.

Той самий.

Чоловік усередині одразу рушив із місця.

— Тату?

Артем смикнув його за рукав.

— Щось сталося?

Максим мовчки дивився услід машині.

— Ні.

Але всередині вже знав.

Це не випадковість.

Увечері вони сиділи на кухні.

І вперше за багато місяців атмосфера стала тривожною.

— Ти думаєш, це пов'язано з фотографією?

Запитала Поліна.

— Думаю, так.

— Але навіщо?

Максим похитав головою.

— Не знаю.

І саме тоді задзвонив його телефон.

Невідомий номер.

Усі троє завмерли.

Максим відповів.

— Алло.

Кілька секунд він мовчав.

Слухав.

І з кожною миттю його обличчя ставало все блідішим.

— Хто це?

Прошепотіла Поліна.

Максим не відповів.

Бо в слухавці пролунали слова:

— Привіт, Максиме.

Давно не бачилися.

Це Марина.

Телефон ледь не випав із його рук.

Серце завмерло.

На двадцять років.

На ціле життя.

На одну страшну мить.

— Це неможливо...

Прошепотів він.

У слухавці пролунав тихий сміх.

— Повір, я теж не думала, що колись подзвоню.

Поліна дивилася на нього широко відкритими очима.

Артем відчув, що відбувається щось серйозне, і мовчки сидів поруч.

— Де ти була?

Запитав Максим.

І почув відповідь, яка змінила все.

— Це довга історія.

І вона починається з того, що я ніколи не покидала тебе добровільно.