Розділ 21

Початок нової історії

— Вона сказала "так".

Саме ці слова Артем повторював уже третій день поспіль.

Усім.

Абсолютно всім.

Сусідам.

Друзям.

Учительці.

Навіть продавчині в магазині.

— Артеме, люди не зобов'язані знати всі подробиці нашого життя.

— Чому?

— Бо це особисте.

— Але ж це щасливе особисте.

Максим не знайшов що відповісти.

Поліна засміялася.

Після повернення додому квартира ніби змінилася.

Насправді все залишилося таким самим.

Ті ж стіни.

Ті ж меблі.

Той самий вид із вікна.

Але тепер у повітрі жило передчуття.

Майбутнього.

Спільного.

Справжнього.

Поліна все частіше залишалася в них.

Іноді на вихідні.

Іноді на кілька днів.

Артем давно перестав питати, коли вона прийде.

Бо був упевнений:

вона повернеться.

Одного вечора вони сиділи на кухні й обговорювали весілля.

Точніше, намагалися.

— Маленьке.

Сказала Поліна.

— Дуже маленьке.

— Підтримую.

Відповів Максим.

— Без зайвого пафосу.

— І без двохсот гостей.

— Саме так.

— І без тамади.

— Особливо без тамади.

Вони усміхнулися.

І тут втрутився Артем.

— А динозавр буде?

Запала тиша.

— Який динозавр?

— Весільний.

— Артеме, не існує весільних динозаврів.

— Значить, ми будемо першими.

Підготовка почалася.

Повільно.

Без поспіху.

Так, як хотіли вони обоє.

Поліна шукала сукню.

Максим займався документами.

Артем створив список своїх обов'язків.

У ньому було:

1. Нести каблучки.
2. Усміхатися.
3. Не забути каблучки.
4. Стежити за дорослими.
5. Нагадати про динозавра.

Здавалося, що все нарешті добре.

І саме тоді життя вирішило нагадати про себе.

У понеділок вранці Поліна прийшла на роботу.

На столі лежав конверт.

Без адреси.

Без підпису.

Без марки.

Просто білий конверт.

Вона насупилася.

Відкрила його.

І відчула, як кров холоне в жилах.

Усередині була фотографія.

Стара.

Дуже стара.

На ній був Максим.

Молодий.

І поруч із ним стояла жінка.

Не Олена.

І не Поліна.

На звороті був напис.

Лише один рядок:

"Запитай його про Марину."

Увечері Поліна сиділа на дивані.

І дивилася на фотографію.

Знову і знову.

Марина.

Хто вона?

Подруга?

Колишня?

Наречена?

Чому Максим ніколи про неї не згадував?

І найголовніше —

хто надіслав цей конверт?

Двері відчинилися.

До квартири зайшов Максим.

Веселий.

Розслаблений.

Щасливий.

Але щойно побачив її обличчя, усмішка зникла.

— Що сталося?

Поліна мовчки простягнула фотографію.

Максим подивився.

І завмер.

Настільки різко, що це налякало навіть її.

— Звідки це?

Тихо запитав він.

— Не знаю.

У його очах з'явилося щось дивне.

Не страх.

Не провина.

Шок.

Справжній шок.

— Максиме...

Він повільно сів поруч.

Не відводячи погляду від фотографії.

І тихо сказав:

— Я думав, що ніколи більше її не побачу.

❤️ Далі буде...