Розділ 20

Після поїздки до батьків Поліни минуло кілька тижнів.

Життя нарешті стало спокійним.

Настільки спокійним, що це навіть трохи лякало.

Ніхто не зникав.

Ніхто не сварився.

Денис більше не з'являвся.

Артем не тікав із дому.

І вперше за довгий час усі просто жили.

Щасливо.

Одного вечора Максим сидів у своєму кабінеті.

Перед ним лежала невелика оксамитова коробочка.

Темно-синя.

Зовсім маленька.

Але важча за будь-що інше у світі.

Він відкрив її.

Усередині блиснула каблучка.

Проста.

Елегантна.

Саме така, яка нагадувала Поліну.

Ніжна без зайвої показності.

— Боже...

Пробурмотів він.

— Ти ж доросла людина.

Чого так нервувати?

— Бо це страшно.

Пролунав голос позаду.

Максим різко обернувся.

І завмер.

У дверях стояв Артем.

— Давно ти тут?

— Достатньо.

Хлопчик безсоромно підійшов ближче.

Подивився на коробочку.

І широко усміхнувся.

— Ооооо.

— Артеме.

— Це те, про що я думаю?

— Залежить від того, про що ти думаєш.

— Ти збираєшся зробити пропозицію Поліні.

Максим мовчав.

— Я знав.

— Звідки?

— Я геній.

— Це не аргумент.

— Для мене аргумент.

Артем сів навпроти.

І став незвично серйозним.

— Тату.

— Що?

— Ти її любиш?

Максим усміхнувся.

Тепло.

Без вагань.

— Дуже.

— Тоді чому хвилюєшся?

— Бо вона може сказати "ні".

Хлопчик задумався.

Секунд п'ять.

Потім похитав головою.

— Не скаже.

— Та невже?

— Так.

— І звідки така впевненість?

Артем знизав плечима.

— Вона дивиться на тебе так само, як мама дивилася.

У кімнаті стало тихо.

Максим відчув, як серце стиснулося.

Не від болю.

Від тепла.

Наступного дня вони всі разом поїхали до маленького гірського курорту.

Лише на вихідні.

Без планів.

Без графіків.

Просто відпочити.

Поліна була щаслива.

Це було видно в кожній її усмішці.

У кожному погляді.

У тому, як вона тримала Максима за руку.

І саме тоді він остаточно зрозумів:

готовий.

Увечері вони прогулювалися засніженими стежками.

Артем залишився в дитячій кімнаті готелю.

Де саме організовували квест для дітей.

І вперше за довгий час Максим та Поліна були лише удвох.

Навколо мерехтіли ліхтарі.

Падав сніг.

Було тихо.

— Про що думаєш?

Запитала Поліна.

Максим усміхнувся.

— Про майбутнє.

— І яке воно?

Він подивився на неї.

Довго.

Уважно.

Наче хотів запам'ятати цю мить назавжди.

— Гарне.

Поліна усміхнулася.

— Дуже змістовна відповідь.

— Я стараюся.

Вона засміялася.

І саме тоді він зрозумів.

Зараз.

— Поліно.

Його голос раптом став серйозним.

Вона одразу це відчула.

— Так?

Максим зупинився.

Серце калатало так сильно, що він був упевнений — вона чує.

— Ти знаєш, що змінила наше життя?

У її очах з'явилося здивування.

— Максиме...

— Дай договорити.

Він узяв її руки у свої.

— Ти повернула мені усмішку.

Повернула спокій Артему.

Повернула дім туди, де давно було лише існування.

На очах Поліни заблищали сльози.

— І я люблю тебе.

Дуже люблю.

Повільно.

Майже не вірячи, що це відбувається.

Максим став на одне коліно.

Поліна застигла.

Серце перестало битися.

На одну довгу мить.

Він дістав оксамитову коробочку.

Ту саму.

І відкрив її.

— Поліно Коваленко.

Її очі вже були повні сліз.

— Ти вийдеш за мене?

Світ завмер.

Сніг.

Ліхтарі.

Тиша.

І лише вони двоє.

Поліна дивилася на нього крізь сльози.

На чоловіка, якого кохала.

На людину, яка стала її домом.

На чоловіка, який навчив її не боятися майбутнього.

І зрозуміла.

Відповідь завжди була лише одна.

— Так.

Прошепотіла вона.

Потім голосніше:

— Так!

Максим засміявся.

Щасливо.

Полегшено.

І вже за секунду обіймав її.

А вона плакала і сміялася одночасно.

— Я ЗНАВ!

Пролунав знайомий голос.

Обоє різко озирнулися.

На доріжці стояв Артем.

У куртці.

У шапці.

Із телефоном у руках.

— АРТЕМЕ!

— Що?

— Ти мав бути на квесті!

— Я був.

Потім утік.

— ЧОМУ?

— Це важливіше!

Хлопчик сяяв від щастя.

— То тепер офіційно?

Максим засміявся.

— Так.

— Точно?

— Точно.

Артем радісно підстрибнув.

І кинувся їх обіймати.

Так посеред снігу вони стояли втрьох.

Міцно обійнявшись.

Як справжня родина.

❤️