Розділ 19

Знайомство з батьками

— Ти нервуєш.

Максим підняв очі від керма.

— Ні.

— Брешеш.

— Можливо.

Поліна усміхнулася.

Він виглядав так, ніби їде на дуже важливу співбесіду.

А не знайомитися з її батьками.

— Вони тебе не з'їдять.

— Це поки що лише припущення.

З заднього сидіння пролунав голос Артема:

— Якщо що, я тебе захищу.

— Дякую.

— Але не безкоштовно.

— Артеме!

— Що? Інфляція.

Будинок батьків Поліни стояв на околиці невеликого містечка.

Затишний.

Світлий.

Із великим садом.

Навіть узимку він виглядав особливим.

— Готовий?

Запитала Поліна.

Максим глибоко вдихнув.

— Ні.

— Чудово.

І потягнула його до дверей.

Першою їх зустріла мама Поліни.

Оксана Коваленко

Добра жінка з теплими очима.

Вона обійняла доньку.

Потім уважно подивилася на Максима.

Дуже уважно.

Настільки уважно, що він відчув себе школярем.

— Отже, це ти.

Поліна застогнала.

— Мамо.

— Що?

— Не починай.

— Я навіть ще не почала.

Батько виявився ще цікавішим.

Ігор Коваленко

Високий.

Серйозний.

Із таким поглядом, від якого хотілося одразу говорити лише правду.

Він потиснув руку Максиму.

Міцно.

Дуже міцно.

— Приємно познайомитися.

— Взаємно.

— Побачимо.

Поліна закрила обличчя долонями.

— Тату!

— Я жартую.

Але ніхто йому не повірив.

На щастя, Артем урятував ситуацію.

За десять хвилин він уже сидів на кухні й розповідав усім історію про те, як Максим намагався приготувати млинці.

— І вони були квадратні!

— Це була творча інтерпретація.

Захищався Максим.

— Це була катастрофа.

Виправив Артем.

І вся кімната вибухнула сміхом.

Навіть Ігор Коваленко усміхнувся.

Що вже було перемогою.

Після обіду Поліна вийшла в сад.

Хотіла трохи побути сама.

Свіже повітря завжди допомагало думати.

Вона саме дивилася на стару гойдалку, коли почула кроки.

Максим.

— Сховалася?

— Трішки.

Він став поруч.

— У тебе хороша родина.

— Знаю.

На кілька секунд запала тиша.

Потім Максим помітив стару дерев'яну лавку біля яблуні.

На спинці були вирізані літери.

П + ?

— Що це?

Поліна раптом напружилася.

Зовсім трохи.

Але він помітив.

— Нічого.

— Поліно.

Вона зітхнула.

І тихо сказала:

— Колись тут мав бути напис "П + Андрій".

Максим завмер.

— Андрій?

Поліна сіла на лавку.

Погляд став далеким.

Наче вона дивилася не на засніжений сад.

А в минуле.

— Мій наречений.

У грудях Максима неприємно стиснулося.

— Наречений?

Вона кивнула.

— Мені було двадцять два.

Ми зустрічалися майже п'ять років.

І збиралися одружитися.

Світ навколо ніби стих.

— Чому ти ніколи не розповідала?

Поліна сумно усміхнулася.

— Бо це було дуже давно.

— І що сталося?

На її очах з'явився знайомий біль.

Той, який вона зазвичай ховала.

— Він загинув.

Максим відчув, як серце пропустило удар.

— Що?

— Автомобільна аварія.

Ті самі слова.

Той самий біль.

І раптом усе стало на свої місця.

Її страх втратити.

Її обережність.

Її небажання відкривати серце.

Вона теж пережила втрату.

Просто ніколи про це не говорила.

— Поліно...

Максим сів поруч.

І взяв її руку.

— Чому ти мовчала?

Вона дивилася кудись удалину.

— Бо не хотіла, щоб мене жаліли.

— Я не жалію тебе.

Поліна повернула голову.

І побачила в його очах дещо інше.

Розуміння.

Справжнє.

Глибоке.

Те, яке народжується лише між людьми, що знають біль втрати.

— Тепер я ще краще розумію тебе.

Тихо сказав Максим.

На очах Поліни заблищали сльози.

— А я тебе.

Увечері, коли вони вже збиралися додому, мама Поліни непомітно відвела доньку вбік.

— Він хороший.

Поліна усміхнулася.

— Знаю.

— І дивиться на тебе так, ніби ти його диво.

Серце м'яко стиснулося.

— Мамо...

— Просто будь щасливою.

Після всього, що ти пережила.

Будь щасливою.

І вперше за багато років Поліна відчула, що справді може.

❤️