Розділ 18

Після сніданку з несподіваною «пропозицією» Артема минуло кілька днів.

Але ні Поліна, ні Максим не могли забути той момент.

Особливо погляд, яким вони тоді обмінялися.

Погляд, у якому було значно більше, ніж слова.

У п'ятницю ввечері Максим оголосив:

— У мене є план на вихідні.

Артем одразу насторожився.

— Законний?

— Переважно.

— Уже добре.

Поліна засміялася.

— І що за план?

— Мініподорож.

— Куди?

— Побачите.

Наступного ранку вони вирушили за місто.

У невеликий заміський готель біля озера.

Тихий.

Затишний.

Оточений соснами.

Місце, де навіть повітря здавалося спокійнішим.

Артем одразу знайшов собі пригоди.

А Поліна з Максимом вперше за довгий час могли просто бути поруч.

Без поспіху.

Без проблем.

Без страху.

Увечері Артем знесилено заснув після цілого дня катання на санчатах.

І вперше вони залишилися наодинці.

У вітальні невеликого котеджу потріскував камін.

За вікном повільно падав сніг.

Поліна стояла біля вікна.

Максим підійшов ззаду.

Обережно.

Наче досі боявся порушити це тендітне щастя.

Його руки м'яко обійняли її за талію.

Поліна відчула знайоме тепло.

І прихилилася до нього.

— Гарно тут.

Тихо сказала вона.

— Дуже.

Але дивився він не у вікно.

На неї.

Завжди на неї.

Поліна повернулася.

І опинилася зовсім близько.

Так близько, що могла бачити кожну рису його обличчя.

Кожну емоцію.

Кожен відтінок погляду.

— Про що думаєш?

Прошепотіла вона.

Максим усміхнувся.

— Якщо скажу правду, ти почнеш хвилюватися.

— Спробуй.

Він обережно торкнувся її щоки.

— Про те, що давно не був таким щасливим.

Серце Поліни стислося від ніжності.

Їхній поцілунок почався повільно.

М'яко.

Без поспіху.

Наче вони обоє хотіли запам'ятати кожну секунду.

Максим притиснувся чолом до її чола.

Поліна заплющила очі.

Усе навколо ніби розчинилося.

Залишилися лише тепло каміна.

Шум вітру за вікном.

І людина поруч.

Людина, яка стала домом.

Поцілунок став довшим.

Ніжнішим.

Наповненим почуттями, які вони так довго боялися назвати.

Коли вони відсторонилися, Поліна усміхнулася.

— Здається, Артем буде дуже задоволений.

Максим тихо засміявся.

— Він вважатиме це особистою перемогою.

— А це не так?

— Частково.

— Частково?

— Решта — наша.

І він знову поцілував її.

Того вечора вони довго сиділи біля каміна.

Говорили.

Сміялися.

Ділилися спогадами.

І вперше дозволили собі не думати про завтра.

Про минуле.

Про страхи.

Лише про теперішній момент.

Про них.

Про своє маленьке «ми».

Наступного ранку Артем вибіг із кімнати сонний і скуйовджений.

Подивився на них.

І раптом примружився.

— О.

— Що?

Насторожився Максим.

— Ви дивитесь одне на одного як справжні закохані.

Поліна розсміялася.

— А раніше як дивилися?

— Теж так.

Просто тепер офіційно.

— Офіційно?

— Так.

Я вирішив.

Ви вже сім'я.

Максим і Поліна переглянулися.

І вперше ніхто з них не став заперечувати.

Бо десь глибоко всередині обоє знали:

Артем має рацію.

Вони вже давно стали чимось більшим, ніж просто закоханими.

Вони стали родиною. ❤️