Розділ 17

Минув тиждень.

Спокійний.

Майже щасливий.

Без несподіваних дзвінків.

Без конфліктів.

Без привидів минулого.

І саме тому життя вирішило нагадати, що ідеальних тижнів не буває.

У п'ятницю ввечері місто накрила заметіль.

Справжня.

Із сильним вітром.

Снігом.

Перекритими дорогами.

Поліна саме збиралася додому після вечері у Максима, коли її телефон почав надсилати одне повідомлення за іншим.

Увага! Через погодні умови рух транспорту тимчасово обмежено.

— Чудово.

Вона подивилася у вікно.

За склом була суцільна біла стіна.

— Таксі не знайдеш.

Максим стояв поруч із чашкою кави.

— Уже перевіряла.

— І?

— Нуль машин.

Артем, який саме будував фортецю з подушок, одразу підняв голову.

— Значить, Поліна залишиться!

— Артеме...

— Що?

— Не кричи так радісно.

— Я не можу контролювати свої емоції.

Поліна засміялася.

Через годину стало зрозуміло:

додому вона не поїде.

Принаймні сьогодні.

Сніг продовжував сипати.

Вітер лише посилювався.

— У мене є гостьова кімната.

Максим трохи ніяково потер шию.

— Якщо хочеш.

Поліна усміхнулася.

— Думаю, природа вже все вирішила за мене.

Після вечері вони всі троє сиділи у вітальні.

Дивилися старий різдвяний фільм.

Артем лежав між ними під пледом.

І відверто засинав.

— Я не сплю.

Пробурмотів він із заплющеними очима.

— Звісно.

Погодився Максим.

— Абсолютно.

Додавала Поліна.

Через хвилину хлопчик уже тихенько сопів.

Коли Максим переніс його до кімнати, Поліна залишилася сама у вітальні.

За вікном лютувала хуртовина.

А всередині було тепло.

Затишно.

Спокійно.

Вона навіть не помітила, як поруч сів Максим.

— Про що думаєш?

— Про те, як дивно все змінилося.

— У хорошому сенсі?

Вона повернула голову.

І зустріла його погляд.

— У найкращому.

На губах Максима з'явилася усмішка.

Така, від якої серце щоразу починало поводитися нерозумно.

Вони сиділи поруч.

Говорили тихо.

Про дрібниці.

Про роботу.

Про подорожі.

Про мрії.

І поступово між словами почала виникати інша тиша.

Особлива.

Тепла.

Небезпечна.

Максим обережно взяв її руку.

Поліна не відсмикнула.

Навпаки.

Переплела свої пальці з його.

— Знаєш...

Тихо сказав він.

— Що?

— Ти стала частиною нашого життя швидше, ніж я міг уявити.

У грудях потепліло.

— Вашого?

— Нашого.

Виправився він.

І вони обоє усміхнулися.

Наступного ранку Поліна прокинулася від дитячого сміху.

Спочатку вона навіть не зрозуміла, де знаходиться.

Потім згадала.

І усміхнулася.

У квартирі пахло млинцями.

І кавою.

Вона вийшла з кімнати.

І застала дивовижну картину.

Максим намагався перевертати млинці.

Артем активно заважав.

— Це кулінарний злочин.

Оголосив хлопчик.

— Ти образив млинець.

— Я його готую.

— Він страждає.

Поліна розсміялася.

І обидва одразу повернулися до неї.

Наче чекали.

Саме її.

Сніданок минув напрочуд весело.

А потім сталося дещо несподіване.

Артем раптом відклав виделку.

Подивився спочатку на Максима.

Потім на Поліну.

І дуже серйозно сказав:

— Я прийняв рішення.

Максим насторожився.

— Яке саме?

— Вам треба одружитися.

Запала тиша.

Повна.

Абсолютна.

Поліна мало не вдавилася чаєм.

Максим ледь не впустив чашку.

Артем невинно кліпнув.

— Що?

— Артеме...

Почав Максим.

— Ні, послухайте.

Хлопчик підняв руку.

— Я все продумав.

— О ні.

Прошепотів Максим.

— О так.

Виправив Артем.

— У нас уже майже сім'я.

Тож логічно завершити процес.

Поліна сховала обличчя в долонях.

Щоб не розсміятися.

— Завершити процес?

— Саме так.

Я навіть можу бути свідком.

Максим дивився на сина кілька секунд.

Потім на Поліну.

І раптом усміхнувся.

Тихо.

Тепло.

Ніжно.

— Знаєш...

Сказав він, не відводячи від неї погляду.

— Уперше в житті мені хочеться погодитися з усіма його божевільними ідеями.

Серце Поліни пропустило удар.

І вперше вона не відвела очей.

Бо в його погляді було щось нове.

Щось глибше за закоханість.

Щось дуже схоже на майбутнє.