Розділ 16

Після повідомлення Дениса світ ніби змінився.

Одна коротка фраза.

Кілька слів.

І вся легкість вечора зникла.

Поліна дивилася на екран телефону.

Потім на Максима.

І знову на телефон.

— Що це означає?

Максим мовчав.

Його обличчя зблідло настільки, що стало страшно.

— Максиме...

Він повільно провів рукою по волоссю.

Наче намагався зібратися з думками.

— Поїхали додому.

— Ні.

Вона похитала головою.

— Не цього разу.

Його погляд зустрівся з її.

— Поліно...

— Скажи правду.

Запала довга тиша.

У квартирі Максима було незвично тихо.

Артем уже спав.

Галина Василівна поїхала додому.

І вперше за довгий час вони залишилися наодинці з минулим.

Максим стояв біля вікна.

Поліна сиділа на дивані.

І чекала.

— Денис не знає всієї правди.

Нарешті заговорив він.

— Тоді розкажи мені її.

Його плечі напружилися.

— Того дня ми посварилися.

Поліна завмерла.

— З Оленою?

— Так.

За вікном повільно падав сніг.

А Максим повертався в день, який намагався забути сім років.

— Це була дурна сварка.

Через дрібницю.

Через роботу.

Через втому.

Через все одразу.

Його голос був глухим.

Наче кожне слово боліло.

— Я затримувався в офісі.

Постійно.

Олена злилася.

І мала рацію.

Поліна мовчки слухала.

— Того вечора ми наговорили одне одному багато зайвого.

— І що сталося потім?

Максим заплющив очі.

— Вона поїхала.

— Куди?

— До матері.

Серце Поліни стислося.

Вона вже починала здогадуватися.

— Аварія сталася дорогою?

Максим кивнув.

— Через сорок хвилин після того, як вона виїхала.

У кімнаті стало тихо.

Нестерпно тихо.

— Ти вважаєш себе винним.

Це було не запитання.

Констатація.

Максим гірко усміхнувся.

— Сім років.

Сім років я думаю про те, що було б, якби того вечора промовчав.

Якби обійняв її замість сваритися.

Якби попросив залишитися.

Його голос зламався.

— Можливо, вона була б жива.

Поліна повільно підвелася.

Підійшла ближче.

— Максиме.

— Ні.

Він похитав головою.

— Ти не розумієш.

— То поясни.

— Останні слова, які я сказав своїй дружині, були сказані під час сварки.

У Поліни защеміло серце.

Тепер вона бачила.

Не просто біль.

Провину.

Яку він носив роками.

— А Денис?

— Він дізнався про це випадково.

Кілька років тому.

Через спільних знайомих.

— І вирішив використати?

— Схоже на те.

Поліна мовчала.

Дивилася на чоловіка навпроти.

І бачила не винуватця.

А людину, яка сім років карала себе за трагедію, якої не могла передбачити.

— Подивись на мене.

Максим неохоче підняв очі.

— Ти не вбив Олену.

— Поліно...

— Ні.

Тепер уже вона не дала йому договорити.

— Послухай мене.

Її голос був твердим.

Впевненим.

— Люди сваряться.

Закохані сваряться.

Подружжя свариться.

Це не означає, що вони хочуть одне одному зла.

У його очах блиснули сльози.

Вперше.

За весь час.

— Але я міг...

— Не міг.

Вона взяла його за руку.

— Ти не керував тією машиною.

Не створював аварію.

Не бажав їй смерті.

Максим заплющив очі.

І раптом сталося те, чого не було сім років.

Він перестав сперечатися.

Того ж вечора Денис сидів у себе вдома.

І чекав.

Дзвінка.

Сварки.

Розриву.

Будь-чого.

Що підтвердить його перемогу.

Телефон мовчав.

Потім засвітився.

Номер Поліни.

На його обличчі з'явилася усмішка.

Він відповів одразу.

— Алло.

— Послухай мене уважно.

Голос Поліни був холодним.

Дуже холодним.

Усмішка повільно згасла.

— Поліно...

— Якщо ти ще раз використаєш смерть Олени, щоб зробити боляче Максиму або Артему, я назавжди зникну з твого життя.

Назавжди.

Денис завмер.

— Я просто хотів...

— Ні.

Ти хотів зруйнувати людину, яку не зміг перемогти чесно.

І вона поклала слухавку.

Пізно вночі Максим сидів у дитячій кімнаті.

Дивився, як спить Артем.

І вперше за багато років відчував дивне полегшення.

Наче важкий камінь, який він носив усередині, став трохи легшим.

На тумбочці лежала стара фотографія.

Він узяв її до рук.

Олена усміхалася знімку.

Так само тепло, як завжди.

— Пробач.

Тихо прошепотів він.

А потім усміхнувся.

Ледь помітно.

— І дякую.

Бо вперше дозволив собі рухатися далі.

Не забуваючи.

Але й не живучи лише минулим.