Розділ 15

Тієї ночі ніхто не спав.

Особливо після того, що сталося.

Артем заснув лише під ранок.

У кімнаті батька.

Як у дитинстві.

Коли боявся грози.

Лежачи поруч із сином, Максим довго дивився у стелю.

І думав лише про одне.

Він ледь не втратив найдорожче.

На кухні горіло світло.

Поліна тихо пила чай.

Навпроти сиділа Галина Василівна.

Вперше за весь час вони залишилися самі.

І вперше між ними не було ворожості.

Лише втома.

І біль.

Жінка довго мовчала.

Потім тихо сказала:

— Я мало не зруйнувала все.

Поліна підняла очі.

— Не кажіть так.

— Треба.

Галина Василівна сумно усміхнулася.

— Бо це правда.

Вона подивилася на двері кімнати, де спав Артем.

І в її очах з'явилися сльози.

— Коли він зник...

Я думала, що не переживу цього.

Поліна мовчала.

Не перебивала.

Не сперечалася.

Просто слухала.

— Після смерті Олени я жила лише спогадами.

— Це нормально.

— Ні.

Жінка похитала головою.

— Я настільки боялася втратити її вдруге, що не помітила, як почала втрачати живих.

У кухні стало тихо.

— Максима.

— ...

— Артема.

— ...

— І навіть тебе.

Поліна здивовано кліпнула.

— Мене?

Галина Василівна кивнула.

— Так.

На її обличчі з'явилася втомлена усмішка.

— Бо ти прийшла не забрати когось у нашої родини.

Ти прийшла стати її частиною.

Поліна відчула, як до горла підступає клубок.

— Я ніколи не хотіла замінити Олену.

— Тепер я знаю.

Жінка обережно накрила її руку своєю.

— Пробач мені.

Цих слів Поліна зовсім не очікувала.

— Будь ласка.

У голосі Галини Василівни було стільки щирості, що стало важко стримати сльози.

— Я була несправедлива до тебе.

Поліна лише кивнула.

А потім несподівано для самої себе обійняла її.

І літня жінка заплакала.

Вперше за багато років не від горя.

А від полегшення.

Наступного дня життя ніби почало повертатися до нормального ритму.

Артем знову сміявся.

Знову жартував.

І навіть пообіцяв більше ніколи не тікати.

— Навіть якщо бабуся буде дивною?

— Артеме!

— Що?

— Не можна так казати.

— Але ж правда.

Поліна засміялася.

А за нею і Максим.

Навіть Галина Василівна не втрималася від усмішки.

Увечері Максим і Поліна прогулювалися набережною.

Уперше за багато днів удвох.

Без тривог.

Без сварок.

Без страху.

— Дякую.

Поліна здивовано подивилася на нього.

— За що?

— За Артема.

— Максиме...

— Ні.

Він зупинився.

І взяв її за руку.

— Ти врятувала його.

— Я просто знайшла його.

— Для мене це одне й те саме.

Серце м'яко стислося.

Від ніжності.

Від тепла в його очах.

Від того, як він дивився лише на неї.

— Знаєш...

Максим усміхнувся.

— Що?

— Я починаю звикати до нас.

Поліна засміялася.

— Лише починаєш?

— Добре.

Вже звик.

— Оце інша справа.

Він нахилився.

І легко поцілував її в лоб.

Потім у щоку.

А тоді...

У губи.

Ніжно.

Спокійно.

Так, як цілують людину, яку бояться втратити.

Але саме в цей момент телефон Поліни різко завібрував.

Вона неохоче відсторонилася.

Подивилася на екран.

І зблідла.

— Що сталося?

Максим одразу помітив зміну.

Поліна мовчки простягнула телефон.

На екрані було повідомлення.

Від Дениса.

Лише один рядок.

"Тобі потрібно знати правду про аварію, у якій загинула Олена."

Максим різко завмер.

Його обличчя зблідло.

А в очах з'явилося те, чого Поліна ще ніколи не бачила.

Страх.

Справжній страх.

— Максиме...

Він повільно закрив очі.

І тихо прошепотів:

— Ні...

Поліна відчула, як холод пробігає по спині.

Бо вперше за весь час стало зрозуміло:

є щось про смерть Олени, чого вона не знає.

І, можливо, чого не знає навіть Артем.