Розділ 14

— Артем зник.

Ці два слова безперервно лунали в голові Поліни, поки вона мчала через усе місто.

Серце калатало так сильно, що ставало важко дихати.

Ні.

Цього не може бути.

Тільки не Артем.

Тільки не цей усміхнений хлопчик, який вірив у добро більше, ніж будь-хто інший.

Коли вона під'їхала до будинку Максима, біля під'їзду вже стояла поліцейська машина.

Поліна вибігла з автомобіля.

Максим чекав біля входу.

І від одного погляду на нього їй стало страшно.

Вона ніколи не бачила його таким.

Блідим.

Розгубленим.

Зламаним.

— Максиме...

Він одразу обійняв її.

Міцно.

Так, ніби тримався за останню надію.

— Ми знайдемо його.

Її голос тремтів.

— Знайдемо.

Максим лише кивнув.

Але в його очах був страх.

Справжній страх.

У квартирі панував хаос.

Поліцейські ставили запитання.

Перевіряли кімнати.

Опитували сусідів.

Галина Василівна сиділа на дивані й плакала.

Ірина намагалася її заспокоїти.

А Максим ходив від вікна до дверей і назад.

Знову і знову.

— Як це сталося?

Поліна обережно взяла його за руку.

Він заплющив очі.

— Я відволікся на дзвінок.

Лише на кілька хвилин.

— А потім?

— А потім його не було.

Голос зрадницьки зірвався.

— Максиме...

— Я повинен був стежити за ним.

— Ні.

— Повинен!

У кімнаті запала тиша.

Він одразу пошкодував про різкість.

— Вибач.

— Не вибачайся.

Поліна торкнулася його щоки.

— Це не твоя провина.

Але він їй не повірив.

Саме тоді один із поліцейських вийшов із дитячої кімнати.

— Ми дещо знайшли.

Усі завмерли.

— Що?

Чоловік простягнув складений аркуш паперу.

Максим упізнав почерк сина одразу.

І відчув, як серце стискається.

Тремтячими руками розгорнув записку.

"Тату, вибач.
Якщо через мене всі сваряться, я краще піду.
Тоді всі знову будуть щасливі.
Я люблю тебе.
І Поліну теж.
Артем."

Поліна прикрила рот долонею.

Галина Василівна розридалася.

А Максим просто стояв.

Не рухаючись.

Не дихаючи.

Не вірячи.

— Через мене...

Тихий голос пролунав із дивана.

Усі озирнулися.

Галина Василівна плакала.

— Це через мене.

— Ні.

Максим навіть не дивився на неї.

— Через мене.

— Зараз не час.

— Максиме...

— Не зараз!

Уперше за весь час він підвищив голос.

І жінка замовкла.

Бо в його очах був біль.

Такий сильний, що сперечатися було неможливо.

Пошуки тривали вже третю годину.

Темніло.

Починався сніг.

Поліна разом із волонтерами обходила парк за парком.

Двір за двором.

Вулицю за вулицею.

— Артеме!

Її голос губився серед зимового вечора.

— Артеме!

Але відповіді не було.

Близько десятої вечора вона опинилася біля старого дитячого майданчика.

Того самого.

Де вони гуляли кілька тижнів тому.

І раптом зупинилася.

Серце пропустило удар.

На лавці біля гойдалки сиділа маленька постать.

У синій куртці.

І знайомій шапці.

— Артеме?

Хлопчик повільно підняв голову.

Очі були червоні від сліз.

— Поліна...

Вона кинулася до нього.

І міцно обійняла.

Так міцно, ніби боялася, що він знову зникне.

— Господи...

У її очах теж стояли сльози.

— Ти нас налякав.

Артем схлипнув.

— Вибач.

— Навіщо ти пішов?

Хлопчик опустив голову.

— Бо всі сваряться.

Серце боляче стислося.

— Через мене.

— Ні.

— Бабуся сумує.

— Так.

— Тато сумує.

— Так.

— І ти теж.

Поліна обережно взяла його обличчя в долоні.

— Послухай мене.

Артем підняв очі.

— Дуже уважно.

— Добре.

— Ти ніколи не був проблемою.

Ніколи.

У хлопчика затремтіли губи.

— Правда?

— Правда.

— Точно?

— Точно.

І тоді він розплакався.

По-дитячому.

Щиро.

Боляче.

А Поліна просто обіймала його.

І чекала, поки весь страх вийде разом зі сльозами.

Через п'ятнадцять хвилин біля майданчика різко загальмувала машина.

Максим вискочив із неї ще до повної зупинки.

— Артем!

Хлопчик одразу підбіг до нього.

І наступної миті опинився в батьківських обіймах.

— Вибач...

— Ніколи більше так не роби.

Голос Максима тремтів.

— Ніколи.

— Добре.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Максим притиснув його до себе ще сильніше.

Наче хотів переконатися, що він справді тут.

Живий.

Неушкоджений.

Поруч.

Коли Артем трохи заспокоївся, Максим підняв очі на Поліну.

Їхні погляди зустрілися.

І в ту мить не потрібно було жодних слів.

Вона знайшла його сина.

Вона повернула йому найдорожче.

І він ніколи цього не забуде.

Але попереду на них чекала ще одна розмова.

Дуже важка.

Бо цієї ночі Галина Василівна нарешті зрозуміє, скільки болю завдала власній родині.