Розділ 13.

Тієї ночі Максим майже не спав.

Слова Артема знову і знову звучали в голові.

"Якщо мені подобається Поліна, то я зраджую маму?"

Жодна дитина не повинна ставити собі таких запитань.

Особливо семирічна.

Особливо та, яка вже пережила втрату.

І Максим знав, хто винен.

Наступного дня він сам подзвонив Галині Василівні.

— Нам потрібно поговорити.

Жінка одразу зрозуміла його тон.

— Через учорашнє?

— Так.

— Максиме...

— Сьогодні.

— Добре.

Поліна саме працювала над новим проєктом, коли отримала повідомлення.

Максим:
"Ти вільна ввечері?"

Серце одразу потепліло.

Після останніх подій їм обом потрібен був спокій.

Поліна:
"Для тебе — так."

Відповідь прийшла майже миттєво.

Максим:
"Тоді я заїду о сьомій."

Вона усміхнулася.

І не помітила, як за склом офісу знову з'явився знайомий автомобіль.

Денис усе ще не здавався.

У будинку Галини Василівни було тихо.

Незвично тихо.

Максим сидів навпроти жінки і мовчав.

Чекав.

Даючи їй шанс пояснити.

— Я не хотіла його образити.

— Але образила.

— Я просто хвилююся.

— За кого?

— За всіх вас.

Максим похитав головою.

— Ні.

Жінка насупилася.

— Що означає "ні"?

— Ти хвилюєшся не за нас.

Ти боїшся.

Запала тиша.

Незручна.

Важка.

Бо він мав рацію.

— Я втратила доньку.

Голос Галини Василівни здригнувся.

— Я знаю.

— Ні, не знаєш.

Максим завмер.

Жінка дивилася кудись повз нього.

У минуле.

— Щодня я прокидаюся і згадую, що її більше немає.

Щодня.

Сім років поспіль.

У її очах блиснули сльози.

— А тепер у вас з'явилася нова жінка.

І я боюся, що одного дня про Олену забудуть.

Максим важко видихнув.

— Ніхто її не забуде.

— Ти не можеш цього знати.

— Можу.

— Звідки?

Він мовчав кілька секунд.

А потім тихо сказав:

— Бо я досі виконую її останнє прохання.

Галина Василівна різко підняла голову.

— Що?

У кімнаті стало тихо.

Настільки тихо, що було чути цокання старого годинника.

— Про що ти говориш?

Максим дивився на фотографію Олени на полиці.

На її усмішку.

На очі, які колись були для нього цілим світом.

— Перед смертю вона знала.

— Знала що?

— Що не виживе.

У Галини Василівни перехопило подих.

— Максиме...

— Вона знала раніше, ніж лікарі сказали нам остаточно.

Його голос став хрипким.

Ніби кожне слово давалося важко.

— І одного вечора попросила мене дещо пообіцяти.

— Що саме?

Максим заплющив очі.

Наче знову повернувся в той день.

У лікарняну палату.

У запах ліків.

У страх.

У безсилля.

— Вона попросила, щоб я не залишався сам.

Сльози виступили в очах Галини Василівни.

— Що?

— Вона сказала, що не хоче бачити мене самотнім через десять років.

Не хоче, щоб Артем ріс без тепла.

Без сім'ї.

Без любові.

Жінка затулила рот долонею.

— Чому ти ніколи не розповідав?

— Бо не міг.

Сім років не міг.

Увечері Поліна чекала біля будинку.

Максим запізнювався.

На десять хвилин.

На п'ятнадцять.

На двадцять.

І це було зовсім не схоже на нього.

Вона вже хотіла зателефонувати, коли поруч зупинився автомобіль.

Не той.

Із машини вийшов Денис.

Поліна втомлено заплющила очі.

— Серйозно?

— Нам треба поговорити.

— Нам не треба.

— Поліно...

— Денисе, досить.

Але цього разу він виглядав інакше.

Не самовпевнено.

Не нахабно.

Налякано.

— Послухай мене хоча б раз.

— Навіщо?

— Бо справа не в мені.

Вона насторожилася.

— А в кому?

— У Максимові.

Саме в цю мить телефон Поліни задзвонив.

На екрані висвітилося ім'я Максима.

Вона одразу відповіла.

— Алло?

Його голос був дивним.

Напруженим.

— Поліно.

— Що сталося?

Коротка пауза.

А потім слова, від яких земля ніби пішла з-під ніг.

— Артем зник.

Телефон мало не випав із її рук.

— Що?!

— Його немає.

Я не можу його знайти.

У голосі Максима звучав страх.

Справжній.

Неприхований.

Той самий страх, який відчуває батько, коли не знає, де його дитина.

Поліна зблідла.

— Я їду.

І вже за секунду бігла до машини.

Зовсім забувши про Дениса.

Бо зараз існувало лише одне.

Потрібно знайти Артема.