Розділ 12.

Максим ніколи не любив конфліктів.

Особливо безглуздих.

Особливо через ревнощі.

Але цього разу справа була не в ньому.

І навіть не в Поліні.

Справа була в повазі.

Якої Денис явно не розумів.

— Тату, ти сердитий.

Артем сидів за кухонним столом і уважно спостерігав за батьком.

Максим відірвався від телефону.

— Чому ти так вирішив?

— Бо ти вже третій раз наливаєш чай у порожню чашку.

Чоловік опустив очі.

Справді.

Чайник був порожній.

— Спостережливий.

— Це сімейне.

Максим усміхнувся.

Але лише на секунду.

Бо телефон знову завібрував.

Повідомлення.

Від Дениса.

"Якщо хочеш поговорити — приїжджай."

Саме цього він і чекав.

Вони зустрілися в невеликій кав'ярні на околиці міста.

Без свідків.

Без зайвого шуму.

Денис уже сидів за столиком.

Самовпевнений.

Розслаблений.

Наче був упевнений у своїй перемозі.

— Не думав, що прийдеш.

Максим сів навпроти.

— А я знав, що ти саме цього хочеш.

Усмішка Дениса трохи згасла.

— Одразу до справи?

— Одразу.

— Добре.

Він відкинувся на спинку стільця.

— То що тебе цікавить?

— Навіщо ти чіпаєш Поліну?

Запала тиша.

Денис засміявся.

— Бо люблю її.

— Ні.

— Що?

— Любов так не виглядає.

Уперше за всю зустріч Денис насупився.

— А ти великий експерт?

— Достатній.

— Ти знаєш її кілька місяців.

— І цього вистачило, щоб зрозуміти те, чого ти не зрозумів за роки.

Очі Дениса потемніли.

— Думаєш, ти кращий за мене?

— Ні.

— Тоді чому вона обрала тебе?

Максим спокійно подивився на нього.

— Бо я не зраджував її.

Удар був точним.

І болючим.

Денис стиснув щелепи.

— Люди помиляються.

— Так.

— Я шкодую.

— Ні.

— Що?

— Ти шкодуєш не через зраду.

Максим нахилився трохи вперед.

— Ти шкодуєш через наслідки.

На кілька секунд Денис не знайшов що відповісти.

І цього було достатньо.

Тим часом удома Артем малював нову кімнату.

Ту саму.

Із гіркою.

Яку тато так і не дозволив.

Хлопчик уже домальовував космічний корабель, коли почув знайомий голос.

Галина Василівна.

Бабуся приїхала без попередження.

Як завжди.

— Привіт, сонечко.

— Привіт.

Вона поцілувала його в маківку.

І раптом запитала:

— А ця Поліна часто приходить?

Артем усміхнувся.

— Так.

— І тобі це подобається?

— Дуже.

Жінка опустила погляд.

— А маму ти не забув?

Усмішка хлопчика миттєво зникла.

— Ні.

— Точно?

— Я завжди пам'ятаю маму.

Галина Василівна кивнула.

Але слова вже були сказані.

І боляче зачепили дитяче серце.

Увечері Максим повернувся додому.

Втомлений.

Але спокійний.

Розмова з Денисом поставила крапку.

Принаймні він на це сподівався.

Та щойно він переступив поріг, одразу зрозумів:

щось не так.

Артем сидів на дивані.

Тихий.

Незвично тихий.

— Привіт, чемпіоне.

Хлопчик не відповів.

Максим насторожився.

— Артеме?

— Тату...

Його голос тремтів.

— Так?

— Якщо мені подобається Поліна...

Максим завмер.

— То я зраджую маму?

Світ ніби завмер.

На одну страшну секунду.

Максим відчув, як усе всередині стислося.

Він одразу зрозумів, звідки це взялося.

І хто це сказав.

Але зараз це було неважливо.

Важливим був хлопчик перед ним.

Наляканий.

Розгублений.

Маленький.

Максим опустився навколішки поруч із сином.

І міцно обійняв його.

— Послухай мене дуже уважно.

Артем схлипнув.

— Ти ніколи не зрадиш маму.

— Правда?

— Правда.

— Навіть якщо люблю Поліну?

Максим заплющив очі.

— Навіть тоді.

— Чому?

Він провів рукою по волоссю сина.

— Тому що серце вміє любити багатьох людей одночасно.

У хлопчика заблищали очі.

— Як це?

— Я люблю тебе.

— Знаю.

— І любив маму.

— Знаю.

— А ще люблю дідуся.

— І бабусю.

— Саме так.

Артем задумався.

— Тоді місця вистачить?

Максим усміхнувся крізь біль.

— Для важливих людей місце завжди знайдеться.

І вперше за цей вечір хлопчик усміхнувся у відповідь.

Але Максим уже знав:

настав час серйозно поговорити з Галиною Василівною.

Бо цього разу вона зачепила не Поліну.

І не його.

А Артема.