Розділ 11.

Брехня, яка виглядає як правда

Після розмови з Максимом Поліна вперше за багато тижнів почувалася спокійною.

Наче все поступово ставало на свої місця.

Так, минуле все ще нагадувало про себе.

Так, мати Олени не була в захваті від їхніх стосунків.

Але поруч був Максим.

І цього вистачало.

Принаймні так їй здавалося.

Денис сидів у своєму автомобілі навпроти офісу Поліни.

Уже майже годину.

І спостерігав.

Він бачив, як вона виходила на обід.

Як усміхалася колегам.

Як говорила телефоном.

І щоразу його дратувало одне.

Вона виглядала щасливою.

Без нього.

Цього не повинно було статися.

Поліна мала сумувати.

Страждати.

Чекати, поки він повернеться.

Саме так він собі це уявляв.

Але реальність виявилася іншою.

І Денис не міг цього прийняти.

Телефон у його руках засвітився.

На екрані була фотографія.

Максим.

Поліна.

І Артем.

У парку.

Усміхнені.

Щасливі.

Денис скривився.

— Ну ні.

Він відкрив галерею.

І почав шукати старі фото.

Дуже старі.

Ті, що могли знадобитися.

Через два дні Поліна отримала дивне повідомлення.

Невідомий номер.

Без тексту.

Лише фотографія.

Вона відкрила її.

І завмерла.

На знімку Максим обіймав жінку.

Красиву світловолосу жінку.

Вони стояли дуже близько.

Надто близько.

Серце боляче стиснулося.

Поліна уважно придивилася.

Обличчя жінки здалося знайомим.

Ірина.

Сестра Олени.

Фотографія виглядала свіжою.

Дуже свіжою.

Через кілька секунд прийшло друге повідомлення.

"Ти справді думаєш, що він забув свою сім'ю?"

Поліна відчула, як холонуть пальці.

Третє повідомлення.

"Ти просто тимчасова."

Вона різко заблокувала номер.

Але слова вже встигли проникнути всередину.

Увечері Максим приїхав до неї.

Як завжди.

З її улюбленими тістечками.

І усмішкою.

— Привіт.

— Привіт.

Він одразу щось відчув.

Бо усмішка повільно згасла.

— Що сталося?

— Нічого.

— Поліно.

Вона відвернулася.

І це було помилкою.

Максим знав її вже достатньо добре.

— Подивись на мене.

Вона неохоче підняла очі.

— Хтось тебе образив?

— Ні.

— Тоді що?

Поліна вагалася.

Боролася сама із собою.

А потім простягнула телефон.

— Це правда?

Максим взяв його.

Побачив фотографію.

І насупився.

— Звідки це?

— Тобто це правда?

— Поліно.

— Просто скажи.

Він важко видихнув.

— Так. Це правда.

У грудях різко занило.

Максим відразу побачив біль у її очах.

І зрозумів, що вона подумала зовсім не те.

— Зачекай.

— Не треба.

— Треба.

Він обережно взяв її за руку.

— Це Ірина.

— Я знаю.

— Вона сестра Олени.

— Я теж це знаю.

— Тоді в чому проблема?

Поліна опустила погляд.

І тихо сказала:

— У тому, що я не знаю свого місця у твоєму житті.

Запала тиша.

Максим дивився на неї довго.

Уважно.

І раптом зрозумів дещо важливе.

Вона не ревнувала до Ірини.

Не боялася сестри Олени.

Вона боялася минулого.

Боялася, що програє жінці, якої вже немає.

Боялася бути другою.

Запасною.

Тимчасовою.

— Подивись на мене.

Поліна неохоче підняла очі.

І завмерла.

Бо Максим виглядав серйозним.

Дуже серйозним.

— Ти не тимчасова.

Серце пропустило удар.

— Максиме...

— Дай договорити.

Він зробив крок ближче.

— Олену я люблю по-своєму.

Завжди любитиму.

Поліна мовчала.

— Але це не має нічого спільного з тим, що я відчуваю до тебе.

На очах раптом виступили сльози.

— Справді?

— Справді.

Він обережно торкнувся її щоки.

— І якщо хтось намагається переконати тебе в іншому, то він бреше.

У цей самий час Денис сидів у барі.

І задоволено усміхався.

Він був упевнений, що його план спрацював.

Що між Поліною та Максимом почнеться сварка.

Що довіра трісне.

Що він виграє.

Він ще не знав однієї важливої речі.

Максим уже дізнався, хто надіслав фотографії.

І тепер був налаштований дуже серйозно поговорити з ним.