Розділ 10.

Ти ніколи не станеш Оленою

Поліна любила понеділки.

На відміну від більшості людей.

Новий тиждень завжди здавався їй маленьким шансом почати щось заново.

Але цього ранку все пішло не так.

Спочатку вона пролила каву на креслення.

Потім клієнт переніс зустріч.

А ближче до обіду секретарка повідомила:

— До вас відвідувачка.

Поліна здивувалася.

— Яка?

— Не представилася.

— Нехай заходить.

За хвилину двері відчинилися.

І в кабінет увійшла незнайома літня жінка.

Струнка.

Елегантна.

І дуже сувора.

Поліна одразу підвелася.

— Добрий день.

Жінка уважно подивилася на неї.

Так уважно, що стало не по собі.

— Отже, це ти.

Усередині щось напружилося.

— Перепрошую?

— Мене звати Галина Василівна.

І тоді Поліна все зрозуміла.

Мати Олени.

Кілька секунд обидві мовчали.

Поліна не знала, що сказати.

А жінка явно не прийшла на дружню розмову.

— Сідайте, будь ласка.

— Дякую.

Але голос звучав холодно.

Майже крижано.

— Максим знає, що ви тут?

— Ні.

Це була погана відповідь.

Дуже погана.

І Поліна відчула це одразу.

— Ви гарна.

Слова прозвучали настільки несподівано, що вона розгубилася.

— Дякую.

— Молодша за мою доньку.

Поліна мовчала.

— І, мабуть, вважаєте, що закохалися.

Галина Василівна говорила спокійно.

Без крику.

Без образ.

Але кожне слово боляче різало.

— Я не розумію, навіщо ви прийшли.

— Розумієш.

Жінка стиснула сумочку.

— Я хочу, щоб ти залишила мою родину в спокої.

Поліна відчула, як холонуть руки.

— Перепрошую?

— Максим пережив занадто багато.

— Я знаю.

— Ні. Не знаєш.

Уперше в голосі жінки з'явився біль.

Справжній.

Живий.

— Ти не бачила, як помирала моя донька.

Поліна опустила очі.

— Не бачила.

— Не бачила, як Артем щодня питав, коли мама повернеться.

У грудях боляче стиснулося.

— Не бачила, як Максим перестав усміхатися.

Тиша стала майже нестерпною.

— Я не хочу нікого замінити.

Галина Василівна сумно усміхнулася.

— Але саме це й станеться.

— Ні.

— Станеться.

Жінка підвелася.

— Послухай мене уважно.

Поліна теж піднялася.

— Я слухаю.

— Ти можеш подобатися Максиму.

Можеш подобатися Артему.

Можеш навіть стати частиною їхнього життя.

Вона зробила паузу.

І тихо додала:

— Але ти ніколи не станеш Оленою.

Ці слова боляче вдарили.

Хоча Поліна й не намагалася.

Ніколи не намагалася.

— Я знаю.

Галина Василівна завмерла.

— Що?

— Я знаю, що не стану нею.

Очі Поліни блиснули.

— Бо я — це я.

У кімнаті стало тихо.

— І я ніколи не просила їх забути Олену.

Галина Василівна уважно подивилася на неї.

Наче вперше.

По-справжньому.

— Тоді чому ти поруч із ними?

Поліна довго мовчала.

Перш ніж відповісти.

— Бо люблю їх.

Слова вирвалися самі.

І лише після цього вона усвідомила, що сказала.

Люблю.

Не Максима.

Не Артема.

А їх обох.

Як родину.

Як людей, які стали важливими.

Галина Василівна дивилася на неї кілька секунд.

Потім повільно відвела погляд.

Ніби боролася із власними думками.

— Це складніше, ніж я думала.

— Що саме?

— Ненавидіти тебе.

Поліна здивовано кліпнула.

Вперше за всю розмову жінка ледь усміхнулася.

Сумно.

Втомлено.

— Ти хороша дівчина.

— Але?

— Але я все одно боюся.

І в цю мить Поліна зрозуміла.

Перед нею не ворог.

Не зла свекруха з романів.

Перед нею мати, яка втратила доньку.

І досі не навчилася жити з цим болем.

Увечері Максим уже знав про візит.

І був розлючений.

По-справжньому.

— Вона не мала права приходити до тебе.

Поліна стояла біля вікна його квартири.

— Максиме...

— Ні.

Він нервово провів рукою по волоссю.

— Це неправильно.

— Вона просто хвилюється.

— Вона образила тебе.

— Не навмисно.

Максим різко видихнув.

І раптом обійняв її.

Міцно.

Так, ніби боявся втратити.

Поліна завмерла.

А потім притулилася до нього.

— Я не дозволю нікому робити тобі боляче.

Серце солодко защеміло.

— Навіть твоїй тещі?

Максим тихо засміявся.

— Особливо їй.

Вона теж засміялася.

І вперше за цей день напруга почала відступати.

Але вони ще не знали, що справжня проблема зовсім не Галина Василівна.

Бо Денис не збирався здаватися.

І вже готував дещо, що могло зруйнувати довіру між ними.