Розділ 9.

Жінка з минулого

Після пікніка Артем заснув ще дорогою додому.

Максим обережно ніс його на руках до квартири.

Хлопчик сонно сопів, обіймаючи батька за шию.

І вперше за дуже довгий час Максим усміхався.

По-справжньому.

У голові раз по раз спливав той поцілунок.

Теплі губи Поліни.

Її тремтливий подих.

Її погляд після.

Він не пам'ятав, коли востаннє був настільки щасливим.

Можливо, ще за життя Олени.

І від цієї думки усмішка трохи згасла.

У квартирі було тихо.

Максим вклав Артема в ліжко.

Накрив ковдрою.

І вже збирався піти, коли хлопчик сонно пробурмотів:

— Тату...

— Так?

— Поцілунок був гарний.

Максим застиг.

— Ти не спав?

— Майже ні.

— Маленький шпигун.

— Я професіонал.

— Спи.

— Добре.

Артем усміхнувся.

І за хвилину вже міцно спав.

Максим саме наливав собі каву, коли почув дзвінок у двері.

Пізній вечір.

Майже десята.

Він насупився.

Нікого не чекав.

Відчинив двері.

І завмер.

На порозі стояла жінка.

Висока.

Світловолоса.

Добре знайома.

— Привіт, Максиме.

Його серце неприємно стиснулося.

— Ірино?

Жінка усміхнулася.

— Не запросиш?

За десять хвилин вони сиділи на кухні.

Ірина повільно розглядала квартиру.

Наче оцінювала зміни.

— Тут майже нічого не змінилося.

— Минуло лише три роки.

— Для когось це багато.

Максим мовчав.

Він прекрасно пам'ятав Ірину.

Сестру Олени.

Тітку Артема.

Жінку, яка після похорону майже зникла з їхнього життя.

Переїхала до іншого міста.

Приїжджала рідко.

Телефонувала ще рідше.

І ось тепер сиділа навпроти нього.

— Щось сталося?

Ірина відвела погляд.

— Мама мені подзвонила.

Максим відразу зрозумів.

Мати Олени.

Галина Василівна.

— І що вона сказала?

— Що у вас з'явилася нова жінка.

Його обличчя миттєво стало холодним.

— Це не її справа.

— Максиме...

— Ні. Не її.

Ірина зітхнула.

— Вона хвилюється.

— Через що?

— Через Артема.

— Поліна ніяк не шкодить Артему.

— Поліна?

Він одразу зрозумів свою помилку.

Ірина ледь усміхнулася.

— Отже, усе серйозно.

Максим мовчав.

І цього мовчання вистачило.

Тим часом Поліна лежала вдома й не могла заснути.

Усе через нього.

Через той поцілунок.

Через те тепло, яке досі жило десь усередині.

Вона вкотре взяла телефон.

Відкрила їхній чат.

Закрила.

Знову відкрила.

І знову закрила.

Дурня.

Справжня дурня.

Їй двадцять вісім років.

А поводиться як закохана школярка.

Телефон раптом засвітився.

Серце підстрибнуло.

Максим.

Але усмішка швидко зникла.

Повідомлення було коротким.

"Вибач. Сьогодні не можу говорити. Виникли деякі проблеми."

Поліна одразу насторожилася.

"Щось сталося?"

Відповідь прийшла через хвилину.

"Нічого страшного. Завтра розповім."

Нічого страшного.

Саме так люди зазвичай говорять про щось дуже серйозне.

Наступного ранку Максим зрозумів, що проблема значно більша, ніж здавалося.

Бо о дев'ятій ранку до нього приїхала Галина Василівна.

Особисто.

Без попередження.

Без дзвінка.

І вже за кілька хвилин сиділа у вітальні.

З суворим обличчям.

— Мені сказали, що ти зустрічаєшся з якоюсь жінкою.

Максим повільно відклав чашку.

— Так.

— Тобто це правда.

— Так.

Жінка стиснула губи.

— А про Олену ти вже забув?

У кімнаті запанувала тиша.

Важка.

Болюча.

Небезпечна.

Максим повільно підвівся.

І вперше за багато років подивився їй прямо в очі.

— Олену я не забуду ніколи.

— Тоді як ти можеш привести в дім іншу?

— Тому що я живий.

Галина Василівна завмерла.

— Що?

— І Артем живий.

Його голос став твердішим.

— Ми маємо право бути щасливими.

— Це зрада її пам'яті.

— Ні.

Він зробив паузу.

І тихо додав:

— Зрадою було б перестати жити.

Того ж вечора Поліна ще не знала, що на неї насувається нова буря.

Бо Галина Василівна вже дізналася її ім'я.

І вирішила особисто познайомитися з жінкою, яка, на її думку, намагалася зайняти місце її доньки.