Розділ 8.

План Артема

— Тату, мені потрібна допомога.

Максим одразу насторожився.

Останнім часом ця фраза майже завжди означала проблеми.

— Яка саме?

Артем сидів за столом із дуже серйозним виглядом.

Настільки серйозним, що це вже викликало підозру.

— У школі задали сімейний проєкт.

— Добре.

— Потрібно провести день із сім'єю на природі.

— Зараз лютий.

— Учителька сказала, що можна в парку.

— Артеме...

— А ще там має бути людина, яку ти любиш.

Максим примружився.

— Дуже цікаве домашнє завдання.

— Правда?

— Ні.

Хлопчик важко зітхнув.

— Я майже повірив.

Того ж дня Поліна отримала повідомлення.

Не від Максима.

Від Артема.

Вона вже давно зрозуміла, що давати хлопчику свій номер було небезпечно.

Артем:
"Поліно, ти любиш пікніки?"

Вона усміхнулася.

Поліна:
"Залежить від компанії."

Відповідь прийшла миттєво.

Артем:
"Тоді тобі точно сподобається."

У суботу вони зустрілися в міському парку.

Поліна одразу зрозуміла, що її обдурили.

Ніякого шкільного проєкту не існувало.

І Максим це теж зрозумів.

Судячи з виразу його обличчя.

— Він сказав, що це важливо для школи?

— Так.

— Мені теж.

Вони одночасно подивилися на Артема.

Хлопчик незворушно розкладав плед.

— Що?

— Ти нас обманув.

— Я вас об'єднав.

— Це різні речі.

— Не дуже.

Поліна не витримала і засміялася.

А через секунду до неї приєднався Максим.

День виявився дивовижно теплим.

Для лютого.

Для їхніх сердець.

Для всього.

Вони гуляли парком.

Годували качок.

Пили гарячий шоколад.

Артем постійно бігав попереду.

І весь час залишав їх удвох.

Нібито випадково.

Дуже нібито.

— Він робить це навмисно.

— Знаю.

— І йому не соромно.

— Абсолютно.

Поліна усміхнулася.

Максим дивився на неї довше, ніж слід.

І цього разу вона помітила.

Не відвела погляд.

Не сховалася.

Лише усміхнулася ще тепліше.

Ближче до вечора вони дісталися невеликого озера.

Сніг тихо падав на воду.

Навколо майже нікого не було.

Артем саме помітив дитячий майданчик неподалік.

— Я швидко!

— Недалеко! — крикнув Максим.

— Добре!

І вперше за весь день вони залишилися самі.

По-справжньому самі.

Запала тиша.

Не незручна.

Особлива.

Поліна стояла біля озера.

Дивилася на воду.

— Красиво.

— Так.

Але Максим дивився не на озеро.

На неї.

Вона відчула це.

Обернулася.

І їхні погляди зустрілися.

Цього разу ніхто не жартував.

Не тікав.

Не ховався за словами.

— Поліно...

Її серце пришвидшилося.

— Так?

— Я давно хотів тобі дещо сказати.

Вона затамувала подих.

— Що саме?

Максим зробив крок уперед.

Потім ще один.

Тепер між ними майже не залишилося відстані.

— Після смерті Олени я думав, що більше ніколи нікого не впущу в своє життя.

Поліна мовчала.

Лише слухала.

— А потім з'явилася ти.

Очі почало неприємно щипати.

— Максиме...

— Я не планував цього.

— Я знаю.

— Але кожного дня думаю про тебе все більше.

Серце калатало так сильно, що вона ледве могла дихати.

— І це мене лякає.

Поліна сумно усміхнулася.

— Мене теж.

Максим завмер.

— Справді?

Вона кивнула.

— Дуже.

На його обличчі з'явилася усмішка.

Тепла.

Ніжна.

Тільки для неї.

І в наступну секунду він обережно торкнувся її руки.

Наче давав шанс відступити.

Втекти.

Сказати "ні".

Але Поліна не відступила.

Навпаки.

Зробила маленький крок назустріч.

І тоді Максим нахилився.

Повільно.

Наче боявся її налякати.

Його губи торкнулися її губ.

Ніжно.

Ледь відчутно.

Але цього вистачило, щоб увесь світ зник.

Не стало ні парку.

Ні снігу.

Ні часу.

Лише вони двоє.

І поцілунок, який обоє чекали набагато довше, ніж хотіли визнавати.

— Я ЗНАВ!

Гучний дитячий крик змусив їх відскочити один від одного.

Поліна почервоніла.

Максим заплющив очі.

Артем стояв за кілька метрів і світився від щастя.

— Я ж казав!

— Артеме! — простогнав Максим.

— Що?

— Ти стежив за нами?

— Трохи.

— Трохи?!

— Добре. Багато.

Поліна вже сміялася.

Так голосно, що незабаром до неї приєднався і Максим.

І навіть він не міг сердитися.

Бо вперше за багато років почувався щасливим.

По-справжньому щасливим.

Але ніхто з них ще не знав, що цього ж вечора на Максима чекатиме несподіваний візит.

Людина з його минулого.

Людина, яка могла зруйнувати все.