Розділ 7.

Коли ревнощі мають ім'я

Двері зачинилися.

Поліна ще кілька секунд стояла нерухомо, дивлячись у порожнечу.

Серце калатало.

Не через Дениса.

Через те, що щойно сталося.

Вперше за два роки вона сказала ці слова вголос.

"Я більше тебе не кохаю."

І це була правда.

Остаточна.

Без болю.

Без сумнівів.

Без жалю.

Телефон продовжував дзвонити.

Поліна глибоко вдихнула і відповіла.

— Алло.

— Привіт.

Від голосу Максима по тілу пробігло тепло.

— Привіт.

— Усе добре?

Вона усміхнулася.

Навіть через телефон він відчував, коли щось не так.

— Уже так.

— Це означає, що раніше було не дуже добре?

— Можна й так сказати.

На тому кінці запанувала коротка тиша.

— Він приходив?

Поліна сперлася плечем об стіну.

— Так.

— До тебе додому?

Його голос став холоднішим.

Значно холоднішим.

— Максиме...

— Він тебе образив?

— Ні.

— Точно?

— Точно.

Лише після цього він трохи розслабився.

— Добре.

Але в душі було зовсім не добре.

Бо сама думка про те, що Денис стояв біля її дверей, викликала в ньому глухе роздратування.

Незнайоме.

Майже забуте.

Ревнощі.

Наступного дня Артем нарешті почувався краще.

Настільки краще, що вже стрибав по дивану.

— Я здоровий!

— Не зовсім.

— Майже.

— Артеме.

— Добре, добре.

Хлопчик сів поруч із батьком.

І уважно подивився на нього.

— Тату.

— Що?

— Ти ревнуєш.

Максим мало не впустив чашку.

— Що?!

— Поліну.

— Звідки ти це взяв?

— Я розумний.

— Це не відповідь.

— Іншої немає.

Максим закрив очі.

Іноді йому здавалося, що син читає думки.

— Ніхто нікого не ревнує.

— Брешеш.

— Артеме.

— Коли ти брешеш, у тебе сіпається брова.

Максим інстинктивно торкнувся обличчя.

Артем переможно усміхнувся.

— Бачиш?

Того ж дня Поліна отримала ще один сюрприз.

Щоправда, далеко не приємний.

Повернувшись із роботи, вона побачила Дениса біля свого офісу.

Він стояв біля машини з букетом білих троянд.

І чекав.

Поліна важко видихнула.

— Знову ти.

— Я просто хочу поговорити.

— Ми вже говорили.

— Ні. Говорила лише ти.

— І цього достатньо.

Він зробив крок ближче.

— Поліно, я справді шкодую.

— Шкодуєш, що зрадив?

— Так.

— Чи шкодуєш, що я пішла?

Денис замовк.

І ця пауза сказала більше за будь-які слова.

Поліна сумно усміхнулася.

— Ось і відповідь.

Усе це бачив інший чоловік.

Максим.

Він саме приїхав на зустріч до клієнта в сусідній будівлі.

І випадково помітив Поліну.

Спочатку зрадів.

А потім побачив Дениса.

І букет.

І те, як той наблизився до неї.

У грудях щось неприємно стиснулося.

Максим ніколи не вважав себе ревнивим.

Але зараз хотілося підійти й дуже чітко пояснити одному настирливому колишньому, де його місце.

Здоровий глузд наказував залишитися осторонь.

Серце мало іншу думку.

Поліна саме збиралася йти, коли почула знайомий голос.

— Добрий вечір.

Вона різко обернулася.

Максим.

Високий.

Спокійний.

У темному пальті.

Неймовірно красивий.

І явно не в найкращому настрої.

Денис теж напружився.

— А ви ще хто?

Максим навіть не подивився на нього.

Його погляд був прикутий до Поліни.

— Усе гаразд?

Вона несподівано відчула полегшення.

— Так.

— Впевнена?

— Так.

Лише тоді він кивнув.

І тільки після цього перевів погляд на Дениса.

У повітрі ніби стало холодніше.

— Радий чути.

Поліна прекрасно розуміла, що між цими двома чоловіками зараз відбувається мовчазна війна.

І жодному не подобається присутність іншого.

Особливо Максиму.

Коли Денис нарешті поїхав, вони залишилися вдвох.

Деякий час мовчали.

Потім Поліна тихо сказала:

— Ти ревнував.

Максим усміхнувся.

Куточком губ.

— А якщо так?

Серце пропустило удар.

— Тоді це небезпечно.

— Для кого?

— Для нас обох.

Він зробив крок ближче.

Лише один.

Але цього вистачило.

— Поліно.

— Так?

— Мені зовсім не подобається твій колишній.

Вона засміялася.

Щиро.

Тепло.

І вперше побачила, як напруга на його обличчі зникає.

— Знаєш, що найгірше?

— Що?

— Мені дуже приємно це чути.

Максим дивився на неї кілька секунд.

Потім усміхнувся.

По-справжньому.

І в цей момент обоє зрозуміли:

між ними давно вже не просто симпатія.

Але ніхто поки не був готовий вимовити це вголос.