Розділ 6.

Букет із минулого

Поліна прокинулася з усмішкою.

Такого з нею не траплялося вже давно.

Ще до того, як розплющити очі, вона згадала вчорашній вечір.

Ресторан.

Розмову.

Погляд Максима.

Його дотик.

І той майже поцілунок, якому завадив телефонний дзвінок.

Від цих спогадів серце починало битися швидше.

Вона потягнулася до телефону.

Повідомлення від Максима прийшло о третій ночі.

Максим:
"Температура спала. Лікар сказав, що нічого серйозного. Дякую за хвилювання."

Поліна сама не помітила усмішки.

Поліна:
"Як Артем зараз?"

Відповідь прийшла майже миттєво.

Наче він теж не спав.

Максим:
"Вже планує втечу з ліжка."

Вона засміялася.

Саме в цей момент пролунав дзвінок у двері.

Поліна здивовано подивилася на годинник.

Дев'ята ранку.

Хто міг прийти так рано?

На порозі стояв кур'єр.

У руках величезний букет червоних троянд.

— Поліна Коваленко?

— Так.

— Це вам.

Вона розгублено прийняла квіти.

Усередині лежала невелика листівка.

Поліна відчула дивне хвилювання.

Розгорнула.

І завмерла.

"Я зробив найбільшу помилку у своєму житті. Дай мені шанс усе виправити.
Денис."

Усмішка миттєво зникла.

Наче її й не було.

Спогади накрили хвилею.

День, коли вона випадково дізналася про його зраду.

Його брехню.

Його виправдання.

Його байдужість.

Той вечір, коли вона сиділа на підлозі власної квартири й не могла повірити, що людина, якій вона довіряла найбільше, виявилася чужою.

Поліна різко закрила листівку.

Ні.

Нічого не змінилося.

Минуле мало залишитися в минулому.

Вона вже прямувала до смітника, коли телефон знову завібрував.

Невідомий номер.

Але вона й так знала, хто це.

— Алло.

— Поліно.

Від знайомого голосу всередині все стиснулося.

— Навіщо?

— Хотів поговорити.

— Нам немає про що говорити.

— Є.

— Ні.

— Я помилився.

— Запізно.

Денис важко видихнув.

— Ти навіть не вислухаєш мене?

— Ні.

— Через нього?

Поліна насупилася.

— Через кого?

— Через чоловіка з ресторану.

Ось воно.

Ось справжня причина.

Не каяття.

Не любов.

Ревнощі.

Власницький інстинкт.

— Прощавай, Денисе.

І вона скинула виклик.

У цей самий час Максим сидів біля ліжка Артема.

Температура справді майже спала.

Але хлопчик був незвично задумливим.

— Тату?

— Так?

— Ти сумуєш.

Максим усміхнувся.

— Звідки такі висновки?

— Ти дивишся у телефон кожні дві хвилини.

— Неправда.

— Правда.

— Ти хворий. Тобі треба відпочивати.

— А тобі треба написати Поліні.

Максим застогнав.

— Артеме.

— Що?

— Ти неможливий.

— Я знаю.

Хлопчик задоволено посміхнувся.

— Але я корисний.

Близько обіду Поліна все ж наважилася написати першою.

Поліна:
"Як почувається пацієнт?"

Телефон відповів майже миттєво.

Максим:
"Пацієнт вимагає піцу, морозиво і собаку."

Вона засміялася.

Поліна:
"У такому порядку?"

Максим:
"Саме так."

Через кілька секунд прийшло ще одне повідомлення.

Максим:
"А як ти?"

Просте запитання.

Але Поліна раптом довго дивилася на екран.

Пальці зависли над клавіатурою.

Написати правду?

Чи промовчати?

Зрештою вона відповіла:

Поліна:
"Сьогодні мене наздогнало минуле."

Цього разу відповідь прийшла не одразу.

Максим:
"Денис?"

Вона здивувалася.

Поліна:
"Як ти здогадався?"

Кілька секунд.

Потім:

Максим:
"Тому що вчора він дивився на тебе так, ніби досі вважає своєю."

Поліна перечитала повідомлення двічі.

Серце дивно тьохнуло.

Особливо від того, що Максим помітив такі дрібниці.

Увечері хтось подзвонив у двері.

Поліна нікого не чекала.

Відчинила.

І завмерла.

На порозі стояв Денис.

Особисто.

Без дзвінків.

Без попередження.

Із тією самою усмішкою, яка колись змушувала її закохуватися.

— Привіт.

Поліна різко напружилася.

— Що ти тут робиш?

— Прийшов поговорити.

— Я сказала ні.

— А я вирішив спробувати ще раз.

Вона вже хотіла зачинити двері.

Але Денис несподівано вимовив:

— Ти ж досі мене кохаєш.

І ці слова стали останньою краплею.

Поліна повільно підняла голову.

Подивилася йому прямо в очі.

І вперше за довгий час не відчула нічого.

Ні болю.

Ні образи.

Ні любові.

Абсолютно нічого.

— Ні, Денисе.

Його усмішка зникла.

— Що?

— Я більше тебе не кохаю.

Запала тиша.

Важка.

Приголомшена.

І саме в цей момент у кишені Поліни задзвонив телефон.

На екрані світився напис:

Максим.

Денис теж це побачив.

І його обличчя потемніло.

Бо вперше зрозумів, що програв.

Далі буде... ❤️