Розділ 5

Зіпсований вечір

Після візиту Поліни квартира більше не здавалася такою порожньою.

Максим помітив це вже наступного ранку.

На столі лежали ескізи нової кімнати Артема.

На холодильнику висів малюнок космічної станції.

А син уперше за довгий час прокинувся раніше за будильник.

— Коли прийде Поліна?

Максим навіть не здивувався.

— Доброго ранку тобі теж.

— Доброго ранку.

— І ні, я не знаю, коли вона прийде.

— А можна запросити?

— Не можна постійно її турбувати.

Артем примружився.

— А якщо запросиш ти?

Максим ледь не вдавився чаєм.

— Чому саме я?

— Бо ти дорослий.

— Дуже переконливий аргумент.

— Я знаю.

Увесь день слова сина не виходили з голови.

Максим працював.

Проводив зустрічі.

Підписував документи.

Але думки постійно поверталися до однієї жінки.

До її усмішки.

До її сміху.

До того тепла, яке вона приносила із собою.

І це лякало.

Бо після смерті дружини він поклявся собі більше нікого не впускати так близько.

Ніколи.

Та останнім часом ця обіцянка почала руйнуватися.

Поліна саме завершувала проєкт для клієнта, коли телефон засвітився повідомленням.

Максим:
"Добрий вечір. Сподіваюся, не відволікаю."

Усмішка сама з'явилася на її губах.

Поліна:
"Трохи відволікаєте."

Кілька секунд.

Потім відповідь.

Максим:
"Тоді я відчуваю провину."

Поліна:
"Поки що недостатньо."

Вона сама не очікувала, що наважиться фліртувати.

Але з ним це виходило легко.

Природно.

І це було небезпечно.

Максим:
"Тоді дозвольте загладити провину вечерею?"

Поліна завмерла.

Серце одразу прискорилося.

Це було побачення?

Чи просто вечеря?

І чому ця різниця раптом стала такою важливою?

Вона довго дивилася на повідомлення.

Потім надрукувала:

Поліна:
"Мені здається, Артем дуже зрадіє такому рішенню."

Відповідь прилетіла майже миттєво.

Максим:
"Насправді Артем залишиться в бабусі."

І після короткої паузи:

Максим:
"Я запрошую саме вас."

Увечері п'ятниці Поліна стояла перед дзеркалом уже двадцять хвилин.

— Це просто вечеря.

Відображення не виглядало переконаним.

— Просто вечеря.

Серце теж не повірило.

Вона давно не ходила на побачення.

Після Дениса не хотілося нікого впускати у своє життя.

Особливо чоловіків.

Особливо тих, які могли стати важливими.

Саме тому зараз було так страшно.

Ресторан виявився затишним.

Тихим.

Без зайвого пафосу.

Максим уже чекав біля столика.

Коли Поліна увійшла, він підвівся.

І на кілька секунд просто забув, що хотів сказати.

У темно-синій сукні вона була неймовірною.

— Привіт.

— Привіт.

— Ти чудово виглядаєш.

Поліна відчула, як щоки стають гарячими.

— Дякую.

— Це правда.

Він сказав це настільки щиро, що вона не змогла відвести погляд.

Цей вечір виявився легким.

Несподівано легким.

Вони говорили про все.

Про роботу.

Про подорожі.

Про дитячі мрії.

Про смішні історії.

І навіть не помітили, як минуло дві години.

— Знаєш, — усміхнулася Поліна, — я думала, ти значно серйозніший.

— А я думав, що ти значно суворіша.

— Справді?

— Після нашої першої зустрічі ти виглядала так, ніби готова вбити весь світ.

— День був жахливий.

— Я помітив.

— А потім з'явився хлопчик і запропонував стати його мамою.

Максим засміявся.

Так щиро, що Поліна замилувалася ним.

І саме в цю мить біля їхнього столика пролунав знайомий голос.

— Поліна?

Усе всередині неї похололо.

Вона повільно підняла голову.

Перед нею стояв Денис.

Її колишній наречений.

Чоловік, який розбив їй серце.

Максим одразу помітив зміни.

Ще секунду тому Поліна сміялася.

А тепер зблідла.

Напружилася.

Наче побачила привид.

— Денисе...

— Не очікував тебе тут зустріти.

Його погляд ковзнув до Максима.

І одразу змінився.

— Уже знайшла заміну?

Поліна різко випрямилася.

— Не починай.

— Я просто питаю.

— Ні.

— Справді?

Максим мовчав.

Але всередині починало закипати роздратування.

Тон цього чоловіка йому зовсім не подобався.

— Поліно, ми можемо поговорити?

— Ні.

— Лише кілька хвилин.

— Я сказала ні.

Денис зробив крок ближче.

— Ти досі ображаєшся?

І це стало останньою краплею.

Максим повільно підвівся.

Його голос звучав спокійно.

Надто спокійно.

— Мені здається, вона вже відповіла.

Денис перевів погляд на нього.

— А ти ще хто?

Поліна затамувала подих.

Максим дивився прямо йому в очі.

— Людина, яка поважає її відповідь.

Запала тиша.

Напружена.

Гостра.

Нарешті Денис криво посміхнувся.

— Зрозуміло.

Він ще раз подивився на Поліну.

— Ми не закінчили.

І пішов.

Коли він зник, Поліна опустила голову.

Руки тремтіли.

— Вибач.

— За що?

— За це.

Максим кілька секунд мовчав.

Потім тихо сказав:

— Це він зробив тобі боляче?

Вона кивнула.

— Так.

— Дуже?

Очі раптом зрадницьки защипало.

— Дуже.