Розділ 4.

Дитяча мрії

Минуло три дні.

Три довгих дні, протягом яких Поліна старанно переконувала себе, що випадкова зустріч у торговому центрі нічого не означає.

І три дні, протягом яких Максим кілька разів відкривав її контакт, але так і не наважувався написати.

Усе змінив Артем.

Як завжди.

— Тату, моя кімната нудна.

Максим відірвався від ноутбука.

— Нудна?

— Дуже.

— Учора тобі подобалася.

— Учора я ще не знав, якою вона може бути.

— І якою ж?

— Крутою.

— Це дуже конкретно.

Артем зітхнув так, ніби батько зовсім не розумів життя.

— Нам потрібна Поліна.

Максим застиг.

— Нам?

— Так.

— А до чого тут Поліна?

— Вона дизайнер.

— І?

— Вона зробить кімнату крутою.

Максим уже починав здогадуватися, що син не такий простий, як хоче здаватися.

— Тобі просто хочеться її побачити.

— І це теж.

Того ж вечора телефон Поліни завібрував.

Повідомлення від Максима.

Вона дивилася на екран майже хвилину.

Серце билося занадто швидко.

Максим:
"Добрий вечір. У мене трохи незвичне прохання."

Поліна сама не помітила усмішки.

Поліна:
"Тепер мені цікаво."

Відповідь прийшла майже одразу.

Максим:
"Артем вирішив, що його кімната потребує рятівника. І переконаний, що ним можете бути лише ви."

Поліна засміялася.

Вона одразу уявила маленького змовника.

Поліна:
"Звучить серйозно."

Максим:
"Дуже серйозно. Я вже програв цю битву."

У суботу вона стояла біля дверей його будинку.

Нервувала.

Чомусь сильніше, ніж перед важливою співбесідою.

Двері відчинилися майже відразу.

На порозі стояв Максим.

У темних джинсах і простому светрі.

Без офіційної строгості.

Без ділової маски.

І від цього виглядав ще привабливішим.

— Привіт.

— Привіт.

На кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

Потім із квартири долинув радісний крик.

— ВОНА ПРИЙШЛА!

І наступної миті Артем буквально врізався в Поліну.

— Я знав, що ти погодишся!

— Навіть не сумніваюся.

— Ходімо швидше!

Хлопчик потягнув її за руку.

Максим лише усміхнувся.

І раптом зрозумів, що давно не бачив сина настільки щасливим.

Кімната Артема була гарною.

Світлою.

Просторою.

Але трохи безликою.

Наче її облаштовували поспіхом.

Після втрати дружини Максим просто не мав сил думати про дизайн.

Головне було, щоб синові було комфортно.

Поліна повільно оглядалася навколо.

— Ну що? — нетерпляче спитав Артем.

— У мене є ідеї.

— Багато?

— Дуже багато.

— Тату, ми її залишаємо.

Максим засміявся.

— Вона не меблі.

— Шкода.

Поліна ледь не розсміялася разом із ними.

За годину вся підлога була завалена ескізами.

Артем захоплено малював поруч власний проєкт.

Який більше нагадував космічну станцію.

— Тут буде гірка.

— Гірка? — перепитав Максим.

— Так.

— З другого поверху?

— Було б ідеально.

— Ні.

— Чому?

— Бо я хочу дожити до твоїх вісімнадцяти.

Поліна сміялася так щиро, що в Максима перехопило подих.

Він давно не чув такого сміху у своєму домі.

Давно не бачив, щоб хтось так легко наповнював простір життям.

І раптом спіймав себе на тому, що просто дивиться на неї.

Не відводячи погляду.

Поліна підняла очі.

І теж завмерла.

На мить світ ніби стих.

Лише їхні погляди.

І щось нове між ними.

Щось, що ставало дедалі важче ігнорувати.

— Я... принесу чай, — раптом сказав Максим.

І майже втік із кімнати.

— Поліно?

— Так?

Артем сидів поруч і загадково усміхався.

— Ти подобаєшся моєму татові.

Поліна ледь не впустила олівець.

— Що?

— Я бачив.

— Артеме!

— А ще ти подобаєшся йому більше, ніж кава.

— Це взагалі не показник.

— Для мого тата дуже навіть показник.

Поліна відчула, як щоки починають палати.

На щастя, саме в цей момент повернувся Максим.

— Про що розмовляєте?

— Ні про що, — надто швидко відповіла Поліна.

— Про кохання, — чесно сказав Артем.

Запала тиша.

Максим застиг із тацею в руках.

Поліна хотіла провалитися крізь землю.

А Артем щиро не розумів, чому дорослі раптом стали такими дивними.

Того вечора, коли Поліна вже збиралася додому, біля дверей Максим несподівано зупинив її.

— Дякую.

— За кімнату?

— Не тільки.

Вона підняла на нього очі.

Серце одразу збилося з ритму.

— Тоді за що?

Максим кілька секунд мовчав.

— За те, що повернула сміх у цей дім.

Поліна завмерла.

І вперше побачила за сильним, упевненим чоловіком самотню людину, яка дуже довго жила лише заради інших.

— Завжди будь ласка, — тихо відповіла вона.

Їхні погляди зустрілися.

Знову.

І цього разу ніхто не поспішав відвертатися.

Ані Максим.

Ані Поліна.

Лише дзвінкий голос Артема пролунав із квартири:

— Тату! Не забудь запросити її ще раз!

Максим заплющив очі.

Поліна засміялася.

І вперше за дуже довгий час обоє зрозуміли: ця історія вже почалася по-справжньому.

Далі буде... ❤️