Розділ 3.

Кава, яка все змінила

— Я все ще можу відмовитися.

Максим сказав це вже втретє за останні п'ять хвилин.

— Не можеш, — серйозно відповів Артем.

— Чому?

— Бо тоді буде неввічливо.

Поліна, яка йшла поруч, тихо засміялася.

Максим кинув на сина приречений погляд.

— На чиєму ти боці?

— На своєму.

— Це чесно.

— Я знаю.

Вони зайшли до невеликої кав'ярні на першому поверсі торгового центру.

Було тепло.

Пахло випічкою, корицею та свіжозмеленою кавою.

Поліна раптом зрозуміла, що їй давно не було так спокійно поруч із кимось.

Особливо поруч із чоловіком.

Після зради Дениса вона навчилася тримати дистанцію.

Не довіряти.

Не прив'язуватися.

Не чекати.

Так було простіше.

Безпечніше.

Але зараз ця стіна чомусь почала тріщати.

Вони сіли за столик біля вікна.

Артем одразу зайняв місце між ними.

— Щоб вам було зручно знайомитися, — пояснив він.

Максим ледь не подавився кавою.

— Сину.

— Мовчу.

І справді замовк.

Аж на цілих двадцять секунд.

Потім не витримав.

— Поліно, а у вас є кіт?

— Немає.

— Шкода.

— Чому?

— Бо коти класні.

— Тут я з тобою погоджуся.

— Бачиш, тату? У нас уже дві спільні теми.

Максим закотив очі.

Поліна засміялася.

Від цього сміху чоловік несподівано завмер.

Вона була красивою.

Не тією показною красою, яку часто демонстрували жінки навколо нього.

Іншою.

Теплою.

Справжньою.

Небезпечно справжньою.

— Чим ви займаєтесь? — запитав він.

— Дизайном інтер'єрів.

— Справді?

— Так.

— Тоді я вам навіть трохи заздрю.

— Чому?

— Ви створюєте красу.

Поліна здивовано подивилася на нього.

— А ви?

— Будівельна компанія.

— Отже, ви створюєте будинки.

— А ви робите їх живими.

На мить між ними повисла тиша.

Така дивна й тепла, що обом захотілося відвести погляд.

Саме тому вони зробили це одночасно.

Артем усміхнувся.

Його план працював.

Через годину вони вийшли з торгового центру.

Надворі вже сутеніло.

Сніг падав великими пухнастими пластівцями.

— Мені сюди, — сказала Поліна, показуючи на автобусну зупинку.

— А нам у той бік, — відповів Максим.

Артем миттєво засмутився.

— Уже?

— Уже.

— Шкода.

Поліна присіла навпочіпки поруч із ним.

— Ми ж не прощаємося назавжди.

— Правда?

— Правда.

Хлопчик уважно подивився на неї.

— Тоді можна я тебе обійму?

Від несподіванки вона розгубилася.

— Звісно.

Артем міцно обійняв її за шию.

І в цей момент у грудях щось боляче стиснулося.

Тому що це було так природно.

Наче вони знали одне одного значно довше.

— До зустрічі, Поліно.

— До зустрічі.

Вона підвелася.

І несподівано зіткнулася поглядом із Максимом.

У його очах було щось нове.

Щось, від чого серце почало битися швидше.

— Дякую за сьогодні, — тихо сказав він.

— І вам.

— За що?

— За каву.

— Лише за каву?

Її губи ледь торкнула усмішка.

— Поки що лише за каву.

Максим не знав, чому ця відповідь змусила його усміхнутися.

А Поліна не розуміла, чому не хоче йти.

Вони дивилися одне на одного трохи довше, ніж потрібно.

Поки голос Артема не повернув їх до реальності.

— Тату.

— Що?

— Візьми номер телефону.

Максим застиг.

Поліна почервоніла.

А хлопчик щиро здивувався.

— Що? Я знову сказав щось не те?

Того вечора Поліна довго не могла заснути.

Перед очима раз по раз з'являлися усмішка Артема.

І темні очі його батька.

А в іншій частині міста Максим стояв біля вікна своєї квартири.

Телефон лежав на столі.

На екрані світився новий контакт.

Поліна.

Він сам не помітив, як усміхнувся.

А в дитячій кімнаті Артем задоволено засинав із думкою, що справи рухаються саме так, як треба.

І скоро в них точно буде мама.