Розділ 2.

Друга зустріч

Поліна ненавиділа торгові центри у вихідні.

Занадто багато людей.

Занадто багато шуму.

І занадто багато закоханих парочок, які сьогодні особливо дратували.

Вона стояла в черзі за кавою й бездумно переглядала стрічку новин у телефоні, коли почула схлипування.

Спочатку не звернула уваги.

Але за кілька секунд дитячий плач став голоснішим.

Поліна підняла голову.

Біля великої декоративної ялинки стояв хлопчик.

Сам.

Переляканий.

І відчайдушно намагався стримати сльози.

У грудях неприємно кольнуло.

Вона підійшла ближче.

— Привіт.

Хлопчик здригнувся.

Потім підняв голову.

І широко розплющив очі.

— Поліна?

Тільки тепер вона впізнала його.

— Артем?

Маленьке обличчя миттєво проясніло.

— Я знав, що це знак!

Поліна засміялася.

Навіть крізь хвилювання.

— А де твій тато?

Посмішка хлопчика згасла.

— Загубився.

— Тато загубився?

— Ну... може, я загубився.

— Це більше схоже на правду.

Артем винувато опустив голову.

— Я побачив магазин іграшок.

— І побіг?

— Трохи.

— Наскільки трохи?

— Дуже трохи.

Поліна ледь стримала сміх.

— Гаразд. Зараз ми його знайдемо.

Вони сіли на лавку біля інформаційної стійки.

Артем міцно тримав її за руку.

Наче боявся, що вона теж зникне.

— Тобі страшно?

Хлопчик кивнув.

— Тато буде сердитися.

— Він хвилюється.

— Це майже те саме.

Поліна усміхнулася.

— Ні. Коли люблять — хвилюються.

Артем задумливо подивився на неї.

— Ти була б хорошою мамою.

Поліна мало не вдавилася повітрям.

— Артеме!

— Що?

— Ми знову про це?

— Так.

— Чому?

— Бо я досі не передумав.

Вона похитала головою.

Ця дитина була неможливою.

І водночас неймовірно милою.

Через кілька хвилин торговим центром пролунав голос адміністратора:

— Увага. Батьків хлопчика Артема просять підійти до інформаційної стійки...

Не минуло й хвилини, як у натовпі з'явився знайомий силует.

Максим.

Його обличчя було напруженим.

Погляд метався між людьми.

Шукав.

Поліна відчула дивний щем у серці.

Вона ще ніколи не бачила людину настільки наляканою.

— Тату!

Максим різко обернувся.

І вже за секунду був поруч.

— Артеме!

Він опустився навпочіпки й міцно притиснув сина до себе.

Так міцно, ніби боявся відпустити.

— Ти мене налякав.

— Вибач...

— Я ж просив не відходити.

— Я не спеціально.

Максим заплющив очі.

Поліна зрозуміла, що він ледве стримує емоції.

Лише коли переконався, що з хлопчиком усе гаразд, він підвів голову.

Їхні погляди зустрілися.

— Це знову ви.

Його голос став тихішим.

— Схоже на те.

— Ви знайшли його?

— Насправді він знайшов мене.

На губах чоловіка вперше з'явилася справжня усмішка.

Тепла.

Щира.

І неймовірно приваблива.

— Дякую.

— Нема за що.

— Є за що.

На мить між ними запанувала дивна тиша.

Така, від якої раптом стає важко дихати.

— Тату, — втрутився Артем.

— Що?

— Ти повинен запросити Поліну на каву.

Максим застиг.

Поліна мало не розсміялася.

— Артеме...

— Що? Вона ж нас врятувала.

— Нас?

— Добре. Мене.

— Цього достатньо.

— Тоді кава.

Максим потер перенісся.

— Сину, припини.

— Я просто допомагаю.

Поліна вже не стримувала усмішки.

— Насправді кава звучить непогано.

Чоловік здивовано подивився на неї.

— Справді?

— Так.

— Ви впевнені?

— А ви?

На кілька секунд він замовк.

Потім кивнув.

— Тоді одна кава.

— І гарячий шоколад для мене! — радісно вигукнув Артем.

— Звісно, — сказав Максим.

І вперше за довгий час відчув щось схоже на надію.

Не тому, що в його житті з'явилася жінка.

А тому, що поруч із нею його син знову сміявся так безтурботно, як колись.

А Поліна ще не знала, що ця звичайна кава змінить набагато більше, ніж один день.

Далі буде....❤️