Розділ 1.

Випадкова зустріч

Мороз кусав щоки, а дрібний сніг кружляв у світлі ліхтарів.

Поліна сильніше закуталася в шарф і пришвидшила крок. День видався настільки невдалим, що хотілося якнайшвидше сховатися вдома під ковдрою та забути про все.

Спочатку вона запізнилася на співбесіду.

Потім почула, що вакансію вже віддали іншому кандидату.

А годину тому колишній наречений надіслав фотографію з новою дівчиною.

Наче навмисно хотів нагадати, що її життя остаточно розвалилося.

— Дякую, доле, — буркнула вона собі під ніс.

Саме в цей момент позаду почувся дитячий голос:

— Тату! Ось вона!

Поліна мимоволі озирнулася.

До неї біг хлопчик років семи. Щоки рожеві від морозу, очі сяють від захвату.

За ним швидко йшов чоловік.

Високий.

Темноволосий.

У дорогому чорному пальті.

І дуже сердитий.

— Артеме, негайно повернися! — суворо промовив він.

Але хлопчик уже стояв перед Поліною.

— Привіт!

Вона розгублено кліпнула.

— Привіт...

— Тату, я ж казав, що знайду!

Чоловік нарешті підійшов ближче.

Його погляд ковзнув по Поліні.

І серце чомусь пропустило удар.

— Вибачте, — сказав він. — Мій син сьогодні занадто активний.

— Неправда, — заперечив хлопчик. — Я просто знайшов нам маму.

Поліна мало не перечепилася об власну ногу.

Чоловік заплющив очі.

Наче молився про терпіння.

— Артеме...

— Що? Ти ж самотній.

— Сину.

— І я самотній.

— Артеме.

— А тепер ми не будемо самотні.

Поліна відчула, як губи самі складаються в усмішку.

Хлопчик був неймовірний.

— Мене звати Артем, — гордо повідомив він. — А вас?

— Поліна.

— Гарне ім'я.

Його батько тихо зітхнув.

— Вибачте ще раз. Ми вже йдемо.

Він узяв сина за руку.

Але хлопчик не здавався.

— Зачекайте!

Поліна засміялася.

— Так?

— Ви любите гарячий шоколад?

— Люблю.

— Бачиш, тату? У нас вже є щось спільне.

Максим ледь стримав усмішку.

Уперше за весь час.

І Поліна несподівано помітила, що коли він усміхається, то стає зовсім іншим.

Теплішим.

Живішим.

Небезпечнішим для її спокою.

— Нам справді час іти, — сказав він.

— Бувайте, Поліно! — помахав Артем.

— Бувай.

Вони рушили в бік парку.

Поліна ще кілька секунд дивилася їм услід.

Дивне відчуття не полишало її.

Наче ця зустріч була не випадковою.

Наче вона щойно відкрила двері в нову історію.

І навіть не підозрювала, наскільки зміниться її життя вже завтра.

— Тату, вона нам підходить.

Максим зупинився посеред алеї.

— Що?

— Поліна.

— Ми знайомі три хвилини.

— Але вона добра.

— Звідки ти знаєш?

— Я бачу.

Максим похитав головою.

Іноді син говорив такі речі, від яких ставало не по собі.

Наче бачив більше за інших.

— Більше не вигадуй, добре?

— Добре.

Артем замовк на кілька секунд.

— Але якщо ми випадково зустрінемося ще раз, це буде знак.

— Ніяких знаків.

— Подивимося.

Максим важко видихнув.

Він навіть не здогадувався, що вже наступного дня доля змусить його знову побачити Поліну.

І цього разу уникнути знайомства не вийде.