Розділ восьмий

Останні два робочих тижні пролетіли швидко, майже як один день. Я навчилась повністю ігнорувати важкі погляди, які на мене кидали колеги, та прикидатись, немов мене це взагалі не стосується. Їх це явно дратувало, я ж вмовляла себе заспокоїтись та прийняти ставлення цих людей таким, яким воно є.

Я не зможу їх перевчити, не зможу змусити ставитись до мене, як до повноцінного члену колективу. Отже… Хай все йде так, як іде.

Все одно за два тижні ми розійдемось.

Сьогоднішній ранок я зустріла з повним передчуттям, що нарешті отримаю свободу. Треба лише відбути екскурсію, яка, власне, мені самій була цікавою, і далі…

Про те, що буде далі, я теж намагалась не думати. Побачу Європу, побуваю в країнах, до яких раніше не мала шансу потрапити. Проведу час з чоловіком, поруч з яким кров в моїх жилах закипає. От тільки чи взаємні ці почуття?

Того я не могла знати.

– Вже не спиш? – Костянтин зазирнув до кімнати. – Дозволиш?

– Так, звісно, – кивнула я.

Він штовхнув двері плечем та зайшов всередину, тримаючи в руках тацю. На ній парувала ароматна кава, приємно пахла яєчня.

– Це вітання з останнім робочим днем, – всміхнувся Петровський, проходячи вглиб кімнати. – Крім того, сьогодні ти не так поспішаєш на роботу.

– Екскурсії – це година зайвого сну, за яку потім доводиться платити цілим днем уважного спостереження за школярами, – розсміялась я. – Дякую, мені дуже приємно.

Сніданки у ліжко здавались мені чимось… Кінематографічним, тим, що ніколи не трапиться зі мною особисто, тому відчувати таку увагу було надзвичайно приємно. Костянтин сів поруч, прилаштував тацю мені на коліна, і я відчула тепло, яким завжди віяло від чоловіка.

В цьому теплі хотілось втонути.

На дворі вже розігралась осінь. Холодні вітри вимели геть останні сліди літа, що й так значно затрималось, листя на деревах стояло червоне-червоне та потрошку починало опадати. Деякі дерева стояли ще ошатні та пишні, інші вже хитали голими гілками. Якби я жила сама, то до школи добиралась би під парасолькою, перебігала від одного сховку до іншого, намагаючись перечекати рвучкий вітер, та стрибала б через калюжі.

Та Костянтин возив нас з Даринкою зранку, не даючи добиратись самотужки, в громадському транспорті. Забирати міг не завжди, але посилав водія з роботи.

Звісно, батьки інших учнів, що помічали мене поруч з Петровським, ледь стримували свої невдоволені коментарі, та я навчилась ігнорувати і їх, і косі погляди. Одного разу підійшла до матерів, що вже перешіптувались з приводу наявності у вчительок моралі та вголос сказала їм, що не варто так переживати. За той тиждень, що лишилось мені відпрацювати, я не встигну зіпсувати їх дітей.

Мені пообіцяли, що поскаржаться директрисі, але до Таїсії Олександрівни так ніхто і не дійшов. То виявились пусті погрози.

Всміхнувшись власним думкам, я взяла каву до рук та зробила перший ковток. Тепло розлилось у грудях, дозволяючи мені трошки розслабитись, навіть у присутності Костянтина, поруч з яким я завжди мимоволі витягувалась в струнку.

– В неділю вилітаємо, – промовив Петровський. – Ти, як так розумію, вперше подорожуєш?

– Так, мій максимум – то поїзд до Києва, я навіть в Україні не дуже де була, – зізналась я. – Хіба що з дітьми на шкільних екскурсіях.

– Хвилюєшся?

– Так, боюсь, що буду за кордоном геть безпорадна, – зізналась я.

Чоловік обережно погладив мене по плечі. Мене немов струмом вдарило від цього простого, ласкавого доторку. Захотілось замурчати, наче тій кішці.

– По-перше, ніхто тебе там саму не лишить, – всміхнувся Костянтин. – Я майже завжди буду поруч. По-друге, ми поселимось у наших друзів…

– …Італійців, з якими я буду розмовляти мовою жестів.

– О, не турбуйся, з цим проблеми не вийде, – запевнив мене Петровський.

– Бо у італійців все добре з жестикуляцією?

– Загалом, так, але у Леонардо все чудово і з українською мовою. Він її знає майже так сам добре, як рідну. А Вероніка, його дружина, взагалі українка.

– Зачекай, – хитнула головою я, – Леонардо… Леонардо Лоренці? Ти пропонуєш зупинитись вдома у нього?!

– Даринка не брехала, коли казала, що це її хрещений тато, – кивнув Костянтин. – Не переживай, все буде добре.

– Я… Чесно, не думала, що все настільки запущено, – прошепотіла я. – Впевнений, що я взагалі здатна вписатись в таке товариство?

– Звісно. Ти чудова.

Петровський нахилився до мене та ніжно поцілував у кутик губ. Тоді встав з ліжка, випростався та промовив:

– Допивай каву, ми з Даринкою чекатимемо тебе внизу.

Я розгублено кивнула ті зробила кілька ковтків чисто механічно, геть не відчуваючи смаку. Здається, я ніколи не звикну до близької присутності цього чоловіка…

Кава зігріла та подарувала трохи впевненості, а сніданок дозволив частково подолати тривожність. Передчуття сьогоднішнього дня було якимось дивним, та я переконала себе в тому, що на мене чекає чудовий кінець роботи, і кинулась вдягатись. Досить гаяти часу, не вистачало ще, аби вчителька запізнювалась на екскурсію!