Розділ сьомий

В школі багатьох лякають походом до директорського кабінету. Та мало хто з учнів розуміє, що насправді вчителі не люблять цей кабінет ледь не більше за самих учнів та намагаються за можливості взагалі там не показуватись. Школяра можуть насварити за порушення поведінки, і на цьому все, а ось над вчителем директор має куди більше влади. Це і догана, і звільнення, і якісь нові складні завдання, що скидаються на голову, і ти повинен їх виконати незалежно від власних бажань, і всім наплювати, хочеш ти того чи ні, добровільна це робота чи не дуже.

У нашої директорки взагалі характер був не дуже, і тому контактувати особисто з Таїсією Олександрівною більшість вчителів терпіти не могли. Я також відносилась до їх числа, але сьогодні, стукаючи в двері її кабінету, відчувала в собі куди більше сили, ніж зазвичай.

– Проходьте, – почувся з глибин кабінету голос директорки. – О, Іванно Сергіївно, це ви. Що цього разу?

Тон її був злим та непривітним, і погляд, яким вона мене окинула, можна було розцінювати, певне, навіть як лютий і невдоволений. Та вже за секунду Таїсія Олександрівна згадала, що я тепер не просто вчителька, маю впливового кавалера, тому витиснула з себе усмішку та м’яко промовила:

– Ви провели чудовий концерт, Іванно Сергіївно, нам всім дуже сподобалось. Я рада, що у мене є такі талановиті вчителі!

– Дякую, – сухо озвалась я. – Приємно виправдати ваші очікування. Та, власне, я прийшла поговорити з іншого приводу.

– Так? – вигнула брови Таїсія Олександрівна.

– Ось.

Я поклала на стіл заздалегідь написану заяву про звільнення. Завдяки директорці досвід написання цього документу в мене вже був, довелось лише повторити те, що одного разу писала. Я достатньо добре себе налаштувала, щоб руки зараз не тремтіли, а погляд лишався впевненим, і я спокійно дивилась Таїсії Олександрівні просто в очі.

Всі вихідні я сумнівалась у прийнятому рішенні. Ми провели чудові два дні з Костянтином та Дариною, я багато займалась з дівчиною, розпитала її, як вона ставиться до домашнього навчання – і дізналась, що дуже добре. Вливатись доразу до нового колективу Даринці не подобалось, крім того, вона хотіла більше подорожувати з батьком, а це важко реалізувати, навчаючись у стаціонарній школі. Дійсно, домашнє навчання – найлогічніше, що може бути в даному випадку.

Та хоч я і розуміла, що мені доведеться звільнитись, аби бути поруч з Даринкою, я все одно відчувала серйозний дискомфорт через те, що покидаю школу, до якої вже звикла і де звикли до мене. От тільки сьогодні зранку, перетнувшись з кількома матерями своїх учнів та перехопивши їх м’яко кажучи несхвальні погляди, я зрозуміла, що плітки пішли вже й далі, і життя мені тут не буде. Я тільки зіпсую нерви собі і дітям. До чого тут малі? О, все дуже просто. Батьки, прицільно чи мимоволі, запросто налаштують дітей проти вчительки, а слухати викладання людини, яку з недавніх пір ненавидиш завдяки накручуванню матері, не так вже й просто. Краще не мучити нікого.

Колеги зі мною вітались також крізь зуби. У їдальні, куди я водила дітей на ланч, Інші вчительки початкових класів зиркали на мене так, що можна було провалитись крізь землю.

Таїсія Олександрівна також ледь приховала своє несхвалення, коли побачила мене на порозі. Зараз же, здивовано дивлячись на заяву, що лежала на столі, здавалось, вона намагалась знайти які-небудь слова, що прозвучали б доречно в цій ситуації, та так нічого вигадати і не змогла.

– Я здивована, – нарешті видала вона. – Мені здавалось, ви хапаєтесь за цю роботу та бажаєте її зберегти, а тепер ось так легко відмовляєтесь від свого класу…

Я знизала плечима. Виправдовуватись не хотілось, я була впевнена, що які б слова я зараз не вжила, їх все одно використають проти мене.

– Що ж, гаразд, – зітхнула Таїсія Олександрівна. – Але де в мене гарантії, що за кілька днів до мене знову не прийде Петровський і не змусить повернути вас на роботу, як це було минулого разу? Іванно, – вона зітхнула, – у мене нема часу на ці ігри. Це школа, ми відповідаємо за дітей, і ці коливання не приводять ні до чого хорошого...

– А що, минулого разу це була моя ініціатива – звільнитись? – не стрималась я. – Чи може, це ви, Таїсіє Олександрівно, поставили мене перед фактом та сказали писати заяву? Або, можливо, це зовсім не ви дозволили Юлії прийти на свято, поспілкуватись з усіма батьками дітей з мого класу та з вчителями? Не ви підтримали ідею ігнорувати мене в колективі та відсторонити, ні?..

– Іванно Сергіївно, – тон директорки став надзвичайно суворим, – це все порожні звинувачення, і я не розумію, яким взагалі чином могла їх заслужити.

– Звісно, ви не розумієте, – зітхнула я. – Давайте полишимо ці позбавлені сенсу розмови. Просто підпишіть заяву і можете вважати, що ви перемогли.

Ці слова якось самі собою зірвались з мого язика, я навіть не встигла зупинитись. Можливо, казати це ось так директорці в обличчя було і неправильно, та на дипломатію в мене не лишилось ні сил, ні натхнення.

– Звучить так, ніби це мені потрібне твоє звільнення, Іванно, – відкинула геть усякий офіціоз директорка, навіть перейшла на «ти». – Але я бачу заяву за власним бажанням…

– Давайте прямо, Таїсіє Олександрівно, я вам не подобаюсь і заважаю. У вас, я впевнена, вже є кандидатура, що займе моє місце.

Я думала про це на вихідних і прийшла до висновку, що просто так учительку початкових класів зі школи не гнатимуть, навіть якщо одна з матерів добре поістерила та накинулась зі звинуваченнями, причому безпідставними. Знайти заміну геть непросто, тим паче, заміна має бути постійною, інакше дітям прийдеться несолодко. Ми в елітній гімназії, тут ніхто не може кинути клас напризволяще. Навіть хворіти вчитель має право дуже рідко...