Розділ шостий

Зі школи я вийшла, немов в воду опущена. На вулиці все ще було тепло, осінь цього разу неймовірно радувала погодою, та тепле сонячне проміння і затяжне бабине літо не могли прорватись крізь хмари, що лежали на моїй душі. Було, сказати по правді, огидно. Ще два дні тому я мала нормальні стосунки з колегами. З кимось дружила, з кимось лишалась нейтральною. Мені здавалось, що в мене чудовий колектив! А тепер, стоячи біля ганку школи, я відчувала на собі важкі погляди тих, хто проходив повз, і навіть чула тихе перешіптування.

О, то я вже й розлучниця?

В грудях кольнуло. Що такого їм наплела та Юлія? Але яка різниця… Важливо не те, що наговорила моя «суперниця», а те, що колеги ось так просто взяли і повірили, не лишаючи мені жодного шансу на виправдання. І вже вирішили, що мене треба відсторонити від колективу.

Я спустилась нарешті зі шкільного ганку, пройшла кілька метрів та зупинилась біля рогу школи, задивилась на останні осінні квіти, що ще красувались на клумбі.

– Що, погано влізати в чужу родину, правда? – почула я раптом жіночий голос за спиною.

Це була Юлія. І якщо ще кілька годин тому я сумнівалась в тому, що варто продовжувати цю гру, яку затіяв Костянтин, то зараз надзвичайно чітко зрозуміла: дороги назад немає. І якщо я не прийму правила гри, то зроблю лише гірше Даринці. Її матір явно прагне повернутись до сім’ї не тому, що дуже любить свою доньку, а тому, що бачить в цьому для себе вигоду.

Я повільно обернулась до Юлії, відповіла на її погляд та максимально спокійно промовила:

– Я нікуди не влізала. Таке буває, що самотні люди іноді зустрічають один одного та знаходять так своє кохання.

– Це все дуже добре, – гмикнула Юлія, – за винятком одного «але». Костя ніфіга не самотній. В нього є донька. Чи пані вчителька того теж не помітила?

– Під «самотнім» я мала на увазі чоловіка, що не знаходиться в стосунках з іншою жінкою, – мій голос звучав на диво твердо, як для мене. – Серце Костянтина було вільним.

– То так можна щотижня серце звільняти і при живій дружині коханок заводити!..

– І одруженим, наскільки мені відомо, Костянтин не те що зараз – взагалі ніколи не був. А що ж торкається Даринки, то її бажання, звісно ж, в пріоритеті. Та вона прийняла мене, тому ніяких перешкод для цих стосунків я не бачу.

Юлія стиснула руки в кулаки.

– Він тебе використає і викине, коли йому набридне гратись. Як це зі мною було. А якщо ти йому народиш – дитину відбере.

Не народжу, у фіктивних шлюбах цього не трапляється.

– Юліє, я вам не вірю.

– Зате віриш Кості? Ну-ну.

– Я завжди можу спитати, як складались ваші стосунки, у незалежних свідків, – навмання кинула я. – Наприклад… У Єлизавети, Даринчиної тітки. Вона часто привозить її до школи разом зі своїми дітьми. Мені здається, Єлизавета ваша сестра? Певне, вона не стане брехати.

Юлія зблідла. Я потрапила просто у яблучко: стосунки з родиною у цієї жінки були паршивезні, і вона точно знала, що сестра їй гарної характеристики не дасть.

Та це все одно не зупинило Юлію. Вона підійшла ближче до мене, ткнула пальцем в груди та промовила:

– Я тебе все одно знищу. А про свою улюблену роботу можеш взагалі забути. Я їм такого розкажу про їх святу колегу, м-м-м! Закачаєшся!

Я здригнулась. Так, це була страшна для мене погроза. Я любила свою роботу і не хотіла її втрачати. Проте, згадавши, як на мене дивились колеги, я раптом задалась питанням: а чи справді мені так добре в цьому колективі, як я собі вигадала? Може, вони мені і подобаються, але я їм, здається, ні.

– Розказуйте що хочете, Юліє, – відрізала я, – але ви цим не повернете собі ані чоловіка – що, наскільки мені відомо, ніколи не був вашим, – ані доньки. Але якщо ви хочете… Хто я така, аби перешкоджати вашим бажанням? Розказуйте, звісно ж. Всьому світові розкажіть.

Вона спохмурніла.

– Ти ще зі мною заїдатись будеш!

– Буду, – кивнула я. – І не дам витирати об себе ноги. А тепер відійдіть, будь ласка, мені треба йти.

Юлія від несподіванки навіть відступила вбік. Вигляд у неї був розгублений, здається, жінка геть не чекала зустріти опір від мене. Я ж швидким кроком рушила геть, та, відійшовши метрів на двісті та сховавшись серед інших будівель, зрозуміла раптом, що геть не знаю, куди мені їхати.

Звісно, можна було б рушити додому. Але після вчорашнього переїзду ця ідея здавалась мені не надто хорошою. Тому, важко зітхнувши, я набрала все-таки номер Костянтина.

– Алло, – уже за кілька секунд почула його голос.

– Це Іванна, – представилась я про всяк випадок. – Я… В мене вже закінчились заняття, і… Мені їхати додому?

– Звісно ж, додому. До нас додому, – озвався Костянтин. – А що таке?

– Просто я адресу не запам’ятала, – ніяковіючи, озвалась я. – Скажи, будь ласка, бо не можу навіть таксі викликати, не знаю куди. Чи, може, громадським транспортом…

– Не вигадуй, – осміхнувся Костянтин. – В мене сьогодні вільний день, якраз завіз Даринку додому. Ти біля школи? Зачекай там, я під’їду. Добре?