Розділ п'ятий

Спала я, сказати відверто, поганенько. Спочатку довго крутилась, не могла заснути… В кімнаті все було ідеально, і штори цупкі, аби не впускати світло, і ідеальна тиша, і прекрасний матрац, який коштував, напевне, більше, аніж я заробляла за семестр… Але все одно не вдавалось провалитись в сон. Костянтин поселив мене в гостьовій кімнаті, але я відчувала себе не гостею, а крадійкою, що залізла до чужого дому та намагалась там влаштуватись. Немов я його примушувала приводити мене сюди. Але ж все не так! Власне, ситуація взагалі протилежна!

Та сон не йшов. Я заснула години за дві, коли вже геть змучилась, а тіло починало неприємно нити від втоми.

Але й після цього мені не стало легше, бо тоді прийшли сни. Мені снився Костянтин. Ми з ним стояли в якійсь величезній білій залі, абсолютно порожній, я була в світлій сукні, він – у білому костюмі. Ми тримались за руки, і чоловік щось говорив, а я не могла розібрати жодного слова. А тоді він нахилився до мене, аби щось шепнути на вухо…

І огидно запищав.

Я підскочила на ліжку. Ніякого Костянтина поруч не було, а пищав, ясна річ, мобільний телефон. Будильник! Так, треба піднятись та привести себе до ладу, сьогодні ж у школі концерт!

Де знаходиться ванна кімната, мені вчора показав Петровський. Я постукала, не дочекалась відповіді, зайшла всередину, трохи боязко озирнулась, немов звідкись з-за шторки міг вискочити Костянтин, та видихнула – у ванній було порожньо. Я б, може, і проігнорувала душ та просто вмилась, але була настільки пом’ята, що просто не мала вибору.

Покрутивши хитромудрий замок і начебто закривши ванну кімнату зсередини, я прослизнула до душової кабіни та встала під потужні теплі струмені душу. Вода трохи полегшувала мій не надто добрий стан, і я закрила очі, насолоджуючись тим, як вона очищала мою шкіру та знімала стрес…

Щось грюкнуло. Я відкрила очі – і з жахом крізь запітнілу стінку душової побачила Костянтина, що стояв на порозі ванної та з легким подивом дивився на мене.

Німа сцена тривала кілька секунд, а потім я, прийшовши до тями, гучно звереснула, а чоловік швиденько відвернувся.

– Я ж зачиняла двері!

– Було відчинено! – в один голос вигукнули ми.

– Я точно зачиняла, – прошепотіла я, втискаючись в стінку душу.

– Напевне, замок знов зламався, – промовив Костянтин. – Вибач.

– Я… Все нормально, – ні, не нормально, але краще не концентрувати на цьому увагу. – Я… Може, вийдеш?

– В тебе там рушника нема.

– Ти й це розгледів?! – обурилась я, але одразу ж зрозуміла, що він правий. – Я… Геть забула. Дай рушник, будь ласка.

– Для цього мені доведеться таки озирнутись, – я не могла цього бачити, але підозрювала, що Костянтин зараз осміхається.

– Може, якось спиною?

– А якщо я хочу подивитись?

– А якщо я не хочу, аби ти на мене дивився?!

– Тобі ще виходити за мене заміж.

– Фіктивно!

– Тобто, проти фіктивності ти вже не виступаєш, мені лишилось вмовити тебе тільки на справжні стосунки.

Я ледь не загарчала від люті. Та це не чоловік, це якесь суцільне знущання!

– Будь ласка, – попросила я. – Я не… У мене нема в звичці блукати голою перед чужими чоловіками. Та перед будь-якими чоловіками. Мені зараз дуже ніяково.

– Гаразд.

Костянтин дійсно рушив спиною вперед, взяв рушник, протягнув мені, а тоді повернувся назад до дверного отвору і, перш ніж вийти, промовив:

– Взагалі-то тобі там нема чого соромитись, прекрасне тіло. Але мені до душі скромні дівчата.

– По Юлі не видно, – ляпнула я. – Тобто, я хотіла сказати…

– От саме після травматичного досвіду з першим коханням мені й до душі скромні дівчата, – розсміявся Костянтин. – І ти можеш називати її як завгодно, навіть лайливими словами, я тільки порадуюсь. Головне аби ви не подружились.

Відповісти я вже не змогла, бо Костянтин вийшов та лишив мене наодинці з рушником і відчуттям сорому. Я нарешті змогла витертись, немов вжалена, вискочила з душу, швиденько натягла на себе одяг, привела волосся до ладу та пішла на пошуки Петровського.

І він, і Даринка вже були внизу. Дівчинка якраз закінчувала зі сніданком. Побачивши мене, вона всміхнулась і випалила:

– Доброго ранку! Я вже все татові розказала, і він не сварився! Смачного! Я побігла збирати рюкзак!

Все це було сказано так швидко, що я не одразу зрозуміла, про що йде мова. А коли до мене нарешті дійшло, то Даринки вже й слід охолов.

– Добре, що ти вмовила її все мені розповісти, – всміхнувся Костянтин, коли ми лишились вдвох. – Юля – те ще стерво, погано, якщо вона зможе розділити мене з донькою… Я б дуже цього не хотів. Яєчню будеш?

– Буду, – зітхнула я та зайняла вільне місце. – Костянтине… Ти впевнений, що вся ця затія з фіктивним шлюбом не зробить для Даринки гірше? Я… Готова зіграти цю роль, але лише за тієї умови, що не нашкоджу дитині.

Костянтин глянув на мене якось настільки вдячно, що мені аж стало тепліше від одного його погляду.