Розділ четвертий

Заспокоїлась я не одразу. Власне, навіть не зрозуміла, коли саме Костянтин, взявши мене за руку, відвів до вітальні, всадовив на диван та обійняв, притискаючи до своїх грудей, і навіть не знала, скільки просиділа в його обіймах. Можна було б звіритись з годинником, якби я засікала час початку своєї істерики, та навряд чи хтось так робить.

Зрештою, єдина ясна думка, що зараз крутилась в мене в голові – це розуміння того, що в обіймах Петровського зручно ридати. І сидіти, впершись лобом в його плече, також було дуже комфортно. Він гладив мене по спині, заспокоюючи, та не проронив жодного слова з того моменту, як зайшов до квартири, і це було… Правильно.

– Мене геть розвезло, – схаменулась я, намагаючись вивернутись з міцного кільця його рук. – Вибач, не варто було…

– Що трапилось? – Костянтин торкнувся моєї щоки та обережно прибрав прядку, що впала просто на очі, за вухо. – В тебе очі так сяють, як у лихоманці. Погано почуваєшся? Чого плакала?

– Бо сьогодні всі вирішують все за мене, – видихнула я.

– Хто це – всі? Розкажи.

Я геть не збиралась відкриватись чоловікові, але його голос прозвучав так спокійно і так інтимно водночас, що мені захотілось розповісти усе, що крутилось зараз у голові. Довірись йому. Зрештою, кажуть, що іноді сторонній людині простіше розкрити правду, аніж рідним, чи не так?

– Цей день, певне, найжахливіший день у моєму житті, – зізналась я. – Спочатку мене вигнали з роботи, вказали на двері, навіть не спробувавши обговорити рішення проблеми, якщо, власне, та проблема існувала взагалі! Тоді ти з тими пропозиціями фіктивного шлюбу! Я ніколи в житті не втрапляла в такі ситуації, для мене це дикість! Ще й я чомусь дала свою згоду, але я не розумію, чому! Зрештою, гаразд, я зробила дурницю і могла відмовитись, але чомусь не стала. Прийшла додому, розповіла трохи подрузі, а вона навпаки зраділа. Без мого дозволу дала тобі мою адресу! А я не збиралась… І директорка фактично витерла об мене ноги. Спочатку звільнила, тоді прийняла на роботу, але ж хіба через те, що зрозуміла свою помилку? Звісно, ні! Вона просто злякалась, що я напущу на неї впливового кавалера, себто тебе. Хіба ж так можна?!

– В житті багато несправедливого, – знизав плечима Костянтин. – Просто сфокусуйся на тому, що для тебе важливо, і відкидай зайве.

– Просто! Ха! Легко це сказати, маючи купу впливу!

– Десять років тому, – відзначив Петровський, підтягуючи мене ближче до себе, – я не мав геть нічого, тільки знав, що ось-ось стану батьком. Я був закоханим по вуха студентом, якого викинули, наче нікому не потрібну ганчірку, бо я, бачте, не дотягував до високого ідеалу, який собі надумала моя кохана. А вона намагалась повісити свою дитину на стороннього чоловіка, з яким навіть жодного зв’язку не мала.

– Звучить не дуже приємно, – пошепки озвалась я.

– Та не те слово! – гмикнув Костянтин. – Звучить, я б сказав, взагалі жахливо. Але я вирішив, що з мене досить. Вона чекає на мою дитину – отже, я за цю дитину відповідальний. Не за неї. Тому боровся до кінця за те, що було мені важливо. Навчався, знайшов підробіток, спочатку один, потім другий. Далі – так, певною мірою пощастило, допомогли впливові люди, запропонували почати справу. Вистрілило. Тепер в мене є моя компанія, а найголовніше, я можу дати Даринці все, чого вона забажає. Але це був складний шлях, шлях, на якому постійно треба робити вибір та проявляти твердість. І відкидати зайве, бо, власне, встигнути все неможливо.

Я кивнула. В голові все ще не було жодного конкретного рішення, зате трохи вималювався напрямок дій.

– Скажи, – пошепки спитала я, – нащо тобі фіктивна дружина? Тільки чесно?

– То не така велика таємниця. Юлія, мати Дарини, хоче повернутись в сім’ю. Вона робитиме все можливе, аби зайняти місце біля мене – їй здається, що я досі її кохаю та мрію повернути.

– Але ж завжди можна сказати їй прямо, що це не так.

– Можна, – підтвердив Костянтин. – Але Юлія ніколи і нікого не слухає. Ніщо не діє краще, за папірець! Окрім того, Даринці справді треба більше жіночої уваги, а ти їй подобаєшся. Це ідеальний варіант.

– Мені здається, нема такого випадку, в якому фіктивний шлюб реально міг би бути ідеальним варіантом, – пробурчала я.

Долоня Петровського лягла мені на коліна. Він ледь відчутно стиснув мою ногу, пальці його ковзнули трошки вище, але зупинились. Я зараз була вже не в сукні, а в домашніх штанях – і тільки зараз зрозуміла, власне, що встигла продемонструвати себе в усій красі.

В старих спортивках, розтягнутій футболці, з розпелеханим волоссям… Красуня! Ще й концерт завтра, а у мене очі запухли.

– Ідеальних варіантів в принципі не існує, – відзначив Костя. – Але той, який я вигадав, мене повністю влаштовує.

– А мене?

– Лише ти можеш дати відповідь на це питання, – озвався він. – Я свого рішення не змінюю. Я знайшов жінку, що подобається Дарині, притому – жінку молоду, гарну, вільну. Чи в тебе таки хтось є?

– Ага. Праць Роботович та Концерт Трудоголізмович, – гмикнула я. – Ні, нема в мене нікого. Я самотня.

– Тоді, – промовив Костя, – можливо, я тобі просто не подобаюсь, так, що навіть на фіктивного чоловіка не потягну?

Я зміряла його поглядом. Перед очима після сліз трохи пливло, та гіршим від того Петровський не став.