Розділ третій

З дитинства я звикла, що будь-які проблеми може вирішити гарячий чай. Не знаєш, що робити, розгублена, відчуваєш втому? Випий чаю, і поступово всі думки в голові вкладуться, стане краще, ти знайдеш вихід, і все налагодиться.

Це діяло безвідмовно. Коли в університеті я буквально засинала над конспектами, я заварювала собі якийсь черговий «ерл грей», робила кілька ковтків, в мене відкривались очі, і далі, повна наснаги, я бралась за справу. Здавалось, завдяки чаю я вмудрилась отримати червоний диплом, гарно пройти практику, потім влаштуватись на роботу у таку пристойну школу...

Саме цей напій переміг мій смуток, коли я плакала над сумними новинами від батьків, так я пережила своє розставання зі шкільним коханням, яке, зрештою, з височини років здавалось потім смішним та надуманим…

Сьогодні вперше чай не допоміг.

Ні думки по полицях не розклав, ні до тями мене не привів, взагалі нічого не зробив. Голова буквально гуділа від тієї купи роздумів, що зараз в ній крутились, і я відчувала, що поступово божеволію. Повільно, та впевнено.

Мене покликали заміж.

Фіктивно.

І я погодилась.

– Подруго, здається, твій спосіб заспокоїтись дещо неефективний, – скептично відзначила Леся, моя сусідка, що заскочила, власне, на чашечку чаю. – Бо ти випила вже з літр тієї підфарбованої рідини, а досі сидиш наче громом вдарена. Розкажеш, може, що в тебе трапилось?

Я не планувала ні з ким ділитись власним соромом – а як ще це раптове одруження можна назвати, – тому хитнула головою, намагаючись відмовитись від обговорення цієї теми.

– От тільки не треба мовчати, – гмикнула Леся. – Давай, колись. Я тебе такою замисленою ніколи в житті не бачила. Невже ти так поїхала на тому концерті, що ви завтра робите?

– Концерт… Чорт, концерт, – я закрила очі. – Ні, справа не в ньому. Просто в мене зараз не життя, а якесь божевілля… коротше, мене сьогодні, уявляєш, мали звільнити з роботи.

Леся, що якраз тягнулась до тарілочки з цукерками, завмерла на півдорозі. Тоді загребла побільше солодкого в долоню, поклала його просто переді мною, сама вперлась ліктями в стіл, зиркнула на мене зацікавлено та звеліла:

– Розповідай. Я хочу все-все-все знати! Ти що, втратила роботу в своїй біснуватій школі?

– Лесь…

– Ну а що? Як то ще назвати? То концерт, то навприсядки станцюй, то в веселих стартах бери участь! Дівка гарна, а не має хлопця, бо не може навіть до клубу сходити, аби там підчепити собі когось! Де ж це видано, хіба так можна? Добре, ось, звільнишся нарешті зі своєї дурної школи, я тебе влаштую до нас на фірму… Та хай би хоч тестувальницею, це не так складно, а ти не дурна. Працюватимеш, у нас програмісти симпатичні…

Навряд чи вони будуть симпатичнішими за Костянтина, подумалось раптом мені. І одразу ж згадались його очі, що дивились на мене так палко, так гаряче… А слідом прийшов спогад і про поцілунок, і щоки у мене моментально почервоніли та стали горіти так, що я вимушена була відсунути від себе чай та вхопитись за пляшку мінералки.

– Перестань, – спинила я нарешті словесний потік Лесі. Та ображено клацнула зубами та сердито зиркнула на мене.

– Я тобі як краще хочу! – заявила вона. – Але гаразд, розкажи спочатку. Отже, твоя бахнута директорка вирішила звільнити тебе з цього рабства, недопустимого в двадцять першому столітті, так-так. За що? Ти посміла чхнути у зоні, не відведеній для того? Вдягла туфлі на підборах на сантиметр нижчих, аніж потрібно в школі за дрес-кодом?

– Ні, – закотила очі я. – І перестань з тими туфлями, я люблю ходити на підборах. Все простіше. У нас в клас прийшла дитина. Новенька дівчинка, Дарина. І їй не знайшлось місця у виставі. Я все пояснила, мовляв, ми вже стільки часу репетирували, того ніяк не вийде… Вона наче мене зрозуміла, аж раптом ввечері мене викликає директорка і така – Іванно Сергіївно, пиши заяву, тебе звільнено.

– Дурепа. Стара набридлива дурепа, – видала Леся. – І ти що? Дай вгадаю. Написала заяву, кинула їй в морду… Ай, кому я це кажу. Я навіть не сумніваюсь, що ти мило їй всміхнулась, поохала, що не розумієш, за що тобі така страшенна кара, а тоді слухняненько написала ту бісову заяву та погодилась навіть не бурчати, що це несправедливо. Так?

Леся знала мене добре. Ми дружили уже кілька років, і за цей час я, якщо чесно, трохи втомилась від її ініціативності, але що ж казати… Мені іноді не вистачало її натиску та природнього вміння викручуватись з будь-якої ситуації.

– Так, – кивнула я. – А що мені було робити? Написала я ту заяву, вирішила, що принижуватись не буду, засмучена, вийшла зі школи, зачепилась за щось, впала зі сходів… І, ну…

Я знов зашарілась.

– Тебе спіймав мужчина мрії? – з надією спитала Леся.

– Ага, – кивнула я.

Подруга миттю оживилась.

– О-о-о! нарешті! Я дочекалась цього дня! Скажи мені, він хоч високий? Вищий за тебе? Прекрасно. А за мене теж вищий? Вау! Іванко, це супер! Це так романтично!

– Дуже. Лесю, це був батько дитини, через яку мене вигнали з роботи.

Вона спохмурніла.

– Жонатий тобто?