Розділ другий

Що відповідати на питання дитини, я поняття не мала. Щось би треба було сказати, наприклад, сказати, що її тато пожартував, і, звісно ж, ніяких стосунків у нас геть близько нема. Біда в тому, що я поняття не мала, правда це чи ні. Тому стояла, наче вкопана, осоловіло моргала і намагалась знайти потрібні слова, а вони, наче на зло, ніяк не приходили в голову.

– А ви житимете з нами, Іванно Сергіївно? – смикнула мене за руку Даринка, не отримавши відповіді на попереднє питання.

Жити… З ними?

Господи! Ну, звісно! Якщо Петровський все це серйозно про дружину, навіть якщо мова про фіктивні стосунки, то це ж…

– Я не знаю, – видихнула я розгублено та роззирнулась у пошуках відповіді.

От тільки, на жаль, ніде на вікнах не було написано, що треба казати дитині, коли її батько раптом з першої хвилини знайомства призначає тебе своєю дружиною. Єдине, що я виявила – це власне відображення у дзеркалі, і воно продемонструвало мені не спокійну розумну вчительку, а якусь геть розгублену дівчину з вулиці. Так, в мене все ще було вкладене волосся і строга сукня, та все видавав наляканий погляд, що метався з кутка в куток.

Який кошмар. І це все посеред школи.

Ні, треба негайно зібратись, ввімкнути мізки та, зрештою, сказати щось дитині, аби жертвою в цій ситуації не виявилась Даринка. Я – доросла людина, а їй лише десять, вона, напевне, налякана зараз, бо батько приволік бозна-кого і вже встиг назвати своєю дружино..

– Даринко, – я сіла на лавку біля вікна і поплескала долонею біля себе, запрошуючи дівчинку вмоститись поруч, – твій тато дещо ошелешив мене своїм… Натиском, і я була дуже здивована, коли він раптом…

– Запропонував тобі вийти заміж? – всміхнулась Даринка.

– Ага, – тільки й змогла кивнути я.

– Але ж ви не відмовитесь, правда? Тато хороший! – запевнила мене дівчинка. – Він гарний, багатий і молодий, і я не хочу, аби він знову був самотнім. Тьотя Вероніка каже, що тато має зустріти свою долю. То, може, ви – його доля?

– Тобто, – обережно промовила я, – ти не проти?

– Звісно ні! – всміхнулась Даринка. – Я хочу, аби в мене була мама. Бо в мене є тітка Вероніка і тітка Ліза, і вони хороші, але в них є свої чоловіки і діти. А я ж також достойна мати нормальну маму!

Я набрала повні груди повітря. Коли Даринку привели до класу, ніхто й словом не обмовився, що у неї нема матері. Та, власне, до школи її дійсно привозила тітка, і спілкувалась я саме з нею. Єлизавета… Так, точно, тітка Ліза – її донька на кілька років старша за Даринку і також навчалась в нашій школі, ось і Петровський явно прислухався до родички та обрав той самий навчальний заклад на мою бідну голову.

Але зараз не час і не місце розбиратись в хитросплетіннях чужої родини. Я мала щось сказати, а не дивитись в одну точку і ігнорувати дитину.

– На жаль, так в житті буває, що деяким діткам доводиться рости без мами, – м’яко промовила я. – Але в тебе є тато, який дуже тебе любить і зробить все, аби ти не почувалась самотньою, – принаймні, я на те сподівалась. – Хай навіть твоя мама вже не з тобою…

– А вона ніколи не була зі мною, – легко відповіла Даринка, здається, навіть не дуже переживаючи з цього приводу. – Вона й не хотіла.

– Я впевнена, твоя мама була би з тобою, якби вона могла, – обережно промовила я. – Але іноді бувають такі обставини…

Господи, та жінка хоч жива взагалі? Я наче пересувалась по мінному полю. В нашій країні рідкість, аби дитина лишалась з чоловіком, та усяке буває, і я не хотіла випадково образити дівчинку, сказавши щось не те. Але й мовчати просто не могла, бо навряд чи це дуже допомогло б Дарині.

Не травмувати б дитину якоюсь випадково ляпнутою дурницею.

– Ні, я їй не треба, – знизала плечима Дарина. – Бо моя мама – стерво. Так всі кажуть, коли думають, що я не чую. А вона – моя мама, – каже, що це тато не дає їй до нас повернутись. Але я не хочу, щоб вона поверталась. Вона тата кинула, коли мене народила, і втекла, а тепер вона просто хоче його грошей.

Даринка говорила абсолютно по-дорослому, мені аж не по собі стало.

– Можливо, – промовила я, – твоя мама просто розкаялась.

Дівчинка схрестила руки на грудях.

– Ні, – твердо заявила вона. – Не треба вона нам з татом. Її ніколи поруч не було, коли вона була мені потрібна. А я хочу нормальну маму. Але всі, хто міг би стати нормальною мамою, вже заміжні, розумієте? І тому з татом бути не можуть.

– У кожного своя доля, – всміхнулась я.

– І тьотя Вероніка теж так каже, – підтвердила Дарина. –  Але ж у вас нема нікого, правда, Іванно Сергіївно?

 – Ні, – похитала головою я. – В мене дійсно нікого нема.

– То це ж чудово, що ви зараз самотня! Іванно Сергіївно, будь ласка, не відмовляйте моєму татові! Переїжджайте до нас! Ви хороша вчителька і мамою теж будете хорошою!

Прокляття!

– Гаразд, – видихнула я, – не відмовлятиму.

Сказала – і аж тоді зрозуміла, що щойно пообіцяла дитині переїхати до них додому і прийняти пропозицію Петровського.