Розділ перший

– Тебе звільнено.

Фраза була вимовлена так різко, що мене немов вдарило в груди. Директорка ж дивилась просто на мене, навіть не моргаючи. Я аж похитнулась на місці та вчепилась в спинку стільця, біля якого стояла. Вщипнула себе, ніби намагаючись перевірити, чи це не сон, але ні.

Я все ще була в школі, де працювала – тепер, здається, в минулому часі, – вчителькою початкових класів, і мені щойно повідомили про звільнення.

– Тобто – звільнено? – перепитала я.

– Напишеш заяву за власним бажанням, це буде краще, – уже розпоряджалась моя керівниця. Сідай. Бери папір, ручку. І швидше, в мене нема часу.

Голову стиснуло кільцем болю, серце занило від болю. Як так? Ще зранку все було нормально, ми з моїм класом готувались до дня вчителя, що має бути завтра, мали робити виставу. А зараз мене виганяють з роботи.

Перед очима одразу ж спалахнув рахунок за квартиру, який я мала оплатити. Орендна плата, на яку ще треба десь нашкребти грошей… Здається, скоро я лишусь ще й без даху над головою. Бо де молодій учительці в жовтні знайти в школі роботу, ще й з нормальною зарплатнею? Я так трималась за це місце, мені так подобалось працювати, а тепер!

– Але ж…

Я все ще не могла повірити у почуте. Сьогоднішній день взагалі був якийсь… Кривий! І діти поводились шумніше, аніж зазвичай, і ще й новенька учениця, що лише кілька днів тому прийшла до класу, образилась, що їй не дісталось ролі у виставі. Але ж у нас все розписано, довелось пояснити, що я не можу зняти інших діток з ролі, а розподіляли ми, коли Дарина ще навчалась у іншій школі.

А тепер, здається, вистави взагалі не буде. І чомусь ця думка – про те, що діти не отримають бажаного свята, – образила мене більше за всі власні проблеми, що тепер нависали над головою.  

– Мій клас завтра має виступати, – нарешті промовила я несміливо. – Як же ж – звільнятись… Це помилка якась, Таїсіє Олександрівно! Про що взагалі мова? Чому? За що?!

– Свято пройде без тебе, – відрізала директорка.

– Але діти готувались…

Власне, мені треба було вжити якийсь інший аргумент. Наприклад, згадати, що я не зможу платити за оренду, лишусь без даху над головою, і попереду мене чекає не інакше як голод. Та слова самі зірвались з язика, а директорка роздратовано відмахнулась від мене.

– Тобі все одно доведеться відпрацювати два тижні, доки ми знайдемо заміну. Якраз і проведеш виставу.

– Гаразд. Хоча б поясніть – за що! – вигукнула я. – Хіба я порушила якесь правило? Чи когось образила? У нас з дітьми чудові стосунки…

Важкий погляд, що кинула на мене Таїсія Олександрівна, змусив мене проковтнути останні слова, хоча, здавалось, я ще багато чого могла сказати. Вона ж дочекалась, доки я остаточно розгублюсь, та звеліла:

– Сядь. Ти ж знала, що в твоєму класі новенька. Треба було дати дитині роль, та й не було б проблеми.

– Але ми вже все розпланували, а вона прийшла тільки кілька днів тому… Я думала, вона все зрозуміла…

– Послухай, – Таїсія Олександрівна подалась вперед. – Ти розумієш, що це донька Петровського?

– Чия? – моргнула я.

– Костянтина Петровського! – гаркнула на мене директорка так, що я аж на місці підскочила. Вона ж випрямилась, поправила окуляри, що з’їжджали з носа, провела долонею по короткому чорному волоссі, пригладжуючи його, та продовжила: – Мільярдера, мецената і дуже впливової людини. Саме завдяки вкладу Костянтина Семеновича ми зараз маємо ремонт в школі. І ось, він нарешті переводить свою дитину – надзвичайну, чудову, між іншим, дитину! – до нас, а ти одразу ж їй відмовляєш у ролі. Звісно ж, малій образливо. Звісно ж, вона пожалілась батькам…

Я відчула, як в мене перехоплює подих. То он воно що!

– І, звісно ж, мені одразу нагадали, чим саме наша школа завдячує родині Петровських! А тут моя вчителька не здатна дитині знайти роль. Іванно, коли ти прийшла сюди, я говорила, що мені не потрібні проблемні вчителі. Мені здавалось, що ти мене зрозуміла. Пиши заяву на звільнення і йди, давай не псувати одна одній нерви. Інакше я звільню тебе по статті. Ясно? А Дарина Петровська завтра співатиме пісню. Окремо. 

Питати, що саме вона зможе мені пред’явити, я не стала. Навіть сперечатись більше не було сили. Що я можу протиставити директорському свавіллю? У мене ані зв’язків, ані впливових друзів.

Рука тремтіла, та я все-таки написала ту кляту заяву на звільнення. Поставила свій підпис, мовчки ковтаючи образу, попрощалась з Таїсією Олександрівною, мріючи якомога швидше опинитись подалі звідси, рушила до дверей.

Зупиняти мене ніхто не став. Я йшла майже всліпу, та на очі все одно попадались сліди свіжого ремонту. Меценат Петровський! Звісно, благодійність – це добре, але хіба це дає йому право через таку дрібницю вимагати мого звільнення? Зрештою, я була впевнена, що Дарина все зрозуміла та не образилась, вона видалась мені милою розумною дівчинкою. Та навіть якщо й ні, чому її батько не зателефонував учительці напряму? Невже я вмудрилась ще й дитину образити?

Замислившись, я зашпортнулась на шкільному ганку та полетіла зі сходів. Встигла лише подумати, що зараз приземлюсь якраз у величеньку калюжу… Як раптом мене підхопили чужі руки, і я завмерла в міцних обіймах незнайомого мені чоловіка. Мимоволі подивилась йому в очі – і, здається, пропала.