Розділ 9

Еліана

Дорога до центру Варнерії ще ніколи не здавалася мені такою довгою. Я йшла повільно, підлаштовуючись під важкий крок Рея. Моя рука міцно переплелася з його великою долонею, і хоча зовні це виглядало як жест новоспечених молодят, насправді я слугувала йому опорою.

Я відчувала, як він напружує кожен м'яз, аби не кульгати занадто очевидно. Чоловік нічого не говорив, але я помічала, що коли біль ставав нестерпним, він зупинявся біля якогось прилавка, вдаючи, ніби зацікавлено роздивляється глиняні горщики чи мішки з зерном. Та я бачила: його погляд блукає повз. Кісточки на його руці біліли від того, як сильно він стискав край дерев'яного столу, але обличчя залишалося непроникним.

От впертюх. Чоловіки такі чоловіки, коли справа стосується їхньої слабкості. 

Проте я вирішила вдавати, що не помічаю цього, раз він так старанно намагався приховати свій стан. Просто йшла вулицею ще повільніше, вдаючи, що детально роздивляюся все навкруги.

Ярмарок був у розпалі. Сьогодні сюди з'їхалися мандрівні торговці з усього півдня, привізши крам на будь-який смак. Вузькі вулички зарясніли строкатими наметами, а повітря наповнилося запахом смаженого м'яса, свіжої випічки та прянощів.

Я раз у раз ловила на нас погляди: дехто відверто витріщався, дехто перешіптувався за спиною. Рей у затісній сорочці й з блідим обличчям усе одно тримався упевнено і мав такий суворий погляд, що люди самі мимоволі притискалися до яток, звільняючи нам дорогу.

Тим часом мої нерви були натягнуті, як тятива. Час від часу я кидала тривожні погляди в бік тракту. Йшов уже другий день. За моїми підрахунками, час вийшов. Найманці могли зрозуміти обман і повернутися в будь-яку мить.

— Дихай, — тихо пролунав над моїм вухом глибокий голос Рея. Він точно помітив мої стурбовані погляди. Його великий палець заспокійливо погладив тильний бік моєї долоні. — Ми тут саме для того, щоб підготуватися. Ходімо до зброяра.

Прилавок із залізом знайшовся в кінці ряду. Торговець, огрядний чоловік із хитрими, біглими очима, одразу оцінив золоту монету в руці Рея. Його очі жадібно зблиснули, і він без зайвих слів витяг із-під прилавка найкраще, що мав, сховавши дешеві залізяки подалі.

Рей довго розглядав клинки. Він узяв один мисливський ніж із темним руків'ям, крутнув його в пальцях, перевіряючи баланс, і коротко кивнув. А потім його погляд упав на невеликий кинджал у шкіряних піхвах.

— І цей, — сказав він, кидаючи монету на стіл.

Рей повернувся і простягнув кинджал мені.

Я відсахнулася, замотавши головою:

— Мені не треба. Я не вмію цим користуватися. Травниця ножем може тільки рослини зрізати.

— Треба, — він узяв мою руку і сам вклав піхви мені в долоню. — Просто носитимеш його на поясі, для спокою. — Чоловік глянув у моє обличчя, і куточки його губ ледь помітно сіпнулися вгору: — І трав.

Я ковтнула і відчула, як тепло розливається у грудях. Мені було неймовірно приємно, що він подумав не тільки про власну зброю, а й про мій захист.

— Дякую.

Мовчки сховала кинджал у складках спідниці, а Рей схвально кивнув.

Ми рушили далі. Я накупила рідкісних трав, запас яких давно вичерпався та нову кам'яну ступку. А потім рішуче потягнула його до ряду, де торгували одягом і сукном.

Рей запитально підняв брову, та я вже прискіпливо обмацувала щільне лляне полотно на прилавку.

​— Сорочка скоро трісне на твоїх плечах, — діловито пояснила я, прикидаючи розмір. — Потрібно взяти щось нормальне, а головне — щоб шви не тиснули на рану.

​Я вибрала простору, добротну сорочку чорного кольору і кілька міцних шкіряних шнурків. Рей спостерігав за моєю метушнею мовчки, але навколо його очей зібралися ледь помітні зморшки від стримуваної усмішки.

​Кошик у моїй руці важчав. Я раз у раз роздратовано здувала руде пасмо, що неслухняно падало на очі. Стара дерев'яшка давно надтріснула і вже майже не тримала моє волосся.

Рей нахилився до лотка з прикрасами поруч, щось тихо сказав торговцю і повернувся до мене.

— Тримай, — він простягнув долоню.

На ній лежала дивовижної краси кістяна шпилька, на кінці якої була вирізьблена маленька квітка.

Я закліпала, приголомшено дивлячись на прикрасу.

— Що це? Навіщо?

— Ти постійно поправляєш волосся, коли розтираєш мазі, — відповів він, дивлячись мені в очі. — Ця штука його вже не тримає, і ти злишся, що пасма падають у ступку. Ця шпилька міцніша.

Я рефлекторно доторкнулася до своєї старої шпильки.

Він що реально помітив таку дрібницю? Отетеріти.

— Дякую, — прошепотіла я, відчуваючи, як спалахують щоки.

Не встигла я навіть як слід закріпити нову шпильку, коли Рей раптом завмер. Його пальці, що знову спиралися на мій лікоть, несподівано стиснулися так міцно, що я ледь не скрикнула.

Я простежила за його напруженим поглядом. Поруч, біля воза з сукном, розмовляли двоє приїжджих купців.

— ...кажу ж тобі, вони потрапили в засідку в ущелині, — стишеним голосом розповідав один із них. — у Лірелії здійнявся переполох.

Але погляд Рея був прикутий до чоловіка в сірому дорожньому плащі, який стояв неподалік них. Незнайомець прискіпливо вдивлявся в обличчя натовпу, когось вишукуючи.

Рей, попри рану, миттєво випрямився, зробивши крок так, щоб затулити мене собою, і ми швидко рушили вперед, більше не дивлячись у ту сторону.

— Що таке? — ледь чутно видихнула я.

— Нічого, — голос Рея був сухим і жорстким, але він обережно пригорнув мене ближче до себе. — Просто нагадування, що нам варто поспішити з покупками.

Ми рушили далі, але напруга нікуди не зникла. Усередині все знову похололо: я згадала про головорізів. Можливо, той чоловік у сірому — один із них? Чи могли вони вже повернутися і нишпорити по селу не так відкрито як першого разу?

Кошик відтягував руку. Рей, помітивши це, спробував перехопити ручку.

— Давай сюди, я понесу.