Розділ 8

Арден

Слова Еліани пробивалися крізь густий туман у моїй голові.

Головорізи. Шукали чорнявого з діркою в грудях. Відправила їх хибним шляхом.

Коли сенс сказаного нарешті дійшов до моєї свідомості, залишки сну змило, мов крижаною водою.

Отже, я зрозумів вірно. Засідка була влаштована саме на мене, я не був випадковою жертвою. Що ж… Хтось дуже не хотів бачити мене живим.

Якби мене шукали мої люди, то це, безперечно, були б посланці королівства у формі, яких не впізнати було б просто неможливо. А найманці-головорізи — це зовсім інша справа.

Паскудні справи, дуже паскудні…

Я дивився на дівчину, на чиєму обличчі емоції змінювалися від роздратування до страху, і відчував, як усередині все стягується у тугий вузол провини. Вона щойно ризикувала власним життям, стоячи перед озброєними людьми, і брехала, щоб захистити мене.

Сказати їй правду зараз? Втягнути її в політичні ігри та військові таємниці, за які вирізають цілими родинами? Ні. Точно не зараз, не поки я в такому стані.

Я кліпнув, зобразивши на обличчі максимальну розгубленість, і важко зітхнув.

— Озброєні люди? — мій голос пролунав хрипко і слабо. — Еліано… я ж казав тобі. Я не пам'ятаю. Нічого не пам'ятаю. Навіть власного імені. Не те що того, кому міг перейти дорогу. Хтозна, що ми не поділили? Можливо, я вполював їхню дичину чи просто глянув на когось не так. Ти ж знаєш, люди бувають різні й заводяться іноді від зовсім дрібниць.

Дівчина примружилася, свердлячи мене пронизливим поглядом.

— Є в мене підозра, Рею, що ти можеш мені брехати, — повільно, з натиском промовила вона.

Мене кольнуло гостре почуття сорому.

— Та чесно, — я спробував вкласти у свій голос усю щирість, на яку був здатен. — Якби я бодай щось пам'ятав, я б нізащо не наражав на таку небезпеку тебе і все поселення.

І це була правда. Мене буквально нудило від думки, що через мене ця дівчина опинилася так близько до вбивць. Я ж хотів піти ще в перший день. Хотів зникнути в лісі, щоб не тягнути її за собою, але тіло мене зрадило. Ця клята рана ламала всі плани.

Еліана кілька секунд вдивлялася в моє обличчя, шукаючи фальш. А потім її плечі опустилися. Вона зітхнула, вочевидь, вирішивши повірити мені.

Який же я бовдур.

Так і хотілося самому собі з’їздити по пиці.

— Хай там як, — втомлено сказала вона, — вони щось від тебе хочуть. Можливо, нам пощастить, і вони поїдуть далі, а можливо... зрозуміють, що я їх надурила, і повернуться.

Я повільно підняв руку, знайшов її пальці й міцно стиснув їх у своїй долоні.

— Якщо вони раптом повернуться, — твердо, дивлячись в її очі, сказав я, — я візьму все на себе. Скажу, що ховався у лісі неподалік селища. Відведу від вас небезпеку. Не переживай, вас не зачеплять.

Я не кидав слів на вітер. Навіть якщо доведеться битися голими руками, волосина не впаде з її голови.

Еліана подивилася на мене довгим пронизливим поглядом, відвела очі, зітхнула й слабо кивнула.

— Ти раптом не бачила, чи говорив із ними хтось із селян до тебе? — запитав я, намагаючись зрозуміти, що вони взагалі могли тут дізнатися.

— Навряд чи, — похитала вона головою. — Вулиці були порожні. Якби вони спитали когось іншого, їх би одразу направили сюди. Я, певно, зустрілася їм першою.

Це було логічно і давало нам непогані шанси, що у своїх пошуках вони просто підуть далі.

Я дивився на цю дівчину, і в грудях розливалося якесь тепле відчуття. Еліана була дивовижною. Безстрашною і кмітливою. У критичний момент не впала в істерику, а майстерно відвела загрозу. І волею химерного випадку ця неймовірна дівчина щойно стала моєю дружиною.

— Дякую, — тихо додав я. — За те, що знову врятувала мене.

Вона ніяково відвела погляд.

Перевівши подих, Еліана швидко привела себе до ладу та перевдяглася за імпровізованою ширмою, яку спорудила з дерев'яних балок і якоїсь старої тканини. Я, звісно, показово відвернувся. Потім вона допомогла протерти моє тіло вологим рушником, дала напитися терпкого відвару з якоюсь кашею, що виявилася доволі приємною на смак, а потім… одразу ж попрямувала до столу, дістаючи ступку і якісь сухі корінці.

— Тобі б відпочити, — зауважив я, спостерігаючи, як вона енергійно розтирає трави.

— Немає коли, — кинула дівчина, не відриваючись від роботи. — Жити за щось треба. У мене сьогодні ще мазі не готові.

Я мовчки дивився на її спину. Ми щойно зіграли весілля. У столиці зараз би гриміли бенкети. А моя дружина стояла біля печі й терла коріння, бо інакше їй не буде за що купити хліба. Я зціпив зуби. Це треба було змінювати.

Наступна доба минула спокійно. Цілющі мазі та відвари Еліани зробили свою справу — криза минула, жар спав, а рана перестала кровоточити.

На ранок наступного дня я вирішив, що досить валятися. Знайшовши в кутку кімнати міцну сучкувату палицю, я обережно підвівся. Кожен рух віддавав тупим болем, лівий бік тягнув, але ноги, хоч і тремтіли, та все ж тримали. Спираючись на палицю всією вагою, я ледве вичовгав на ґанок, саме коли Еліана розвішувала випрані рушники.

Вона ледь не впустила тканину в багнюку.

— Ти здурів?! — ахнула дівчина, кидаючись до мене. — Тобі не можна ходити!

— Хотів подихати повітрям, — слабко усміхнувся я, важко спираючись на одвірок. — До речі, Еліано… А де саме ми знаходимося? Яке найближче велике місто до цього поселення?

Вона насторожено подивилася на мене.

— Не знаю, що тобі дасть ця інформація, якщо ти реально нічого не пам'ятаєш…

Я ледве не подавився повітрям, швидко удавши, що просто закашлявся.

Ти ба яка розумна.

— Ми у Варнерії, — врешті відповіла вона. — Найближче місто — за два дні шляху звідси.

Я подумки видихнув. Варнерія. Невелике поселення в низовині. Скоріш за все, найманці поїдуть далі в гори й не повернуться, а війна за копальні поки що далеко звідси. У нас був час перевести подих. Але мені було конче потрібно швидко одужати й дати своїм людям знати, де я. Я навіть думати боявся, що зараз творилося з моїм військом.