Розділ 7

Еліана

— Рею!

Я впала на коліна на землю, намагаючись утримати його важке тіло, але він був занадто великим. Чоловік лежав нерухомо, а на сорочці почала розповзатися кривава пляма.

— Допоможіть! — гукнула я вслід натовпу, спини якого вже віддалялися. — Хоч хто-небудь!

Більшість селян навіть не обернулася, пришвидшивши крок. Але одна постать відділилася від гурту. Старий коваль, який підбадьорював мене, мовчки підійшов ближче. Його обличчя стало похмурим, коли він оцінив свіжу кров на сорочці Рея.

— Не доживе він до вечора, дівчино, — пробурмотів коваль, але все ж нахилився. — Бери за ноги. Я підніму за плечі.

Разом ми ледве закинули Рея впоперек сідла старого Сави. Кінь невдоволено пирхнув під вагою нерухомого тіла, але витримав. Я похапцем зав'язала у вузол подарунки та сухоцвіти і швидко подякувавши ковалеві, вхопила поводи. Додому я вела Саву обережно, щомиті пильнуючи, аби Рей не звалився на дорогу.

Коли ми нарешті дісталися хатини, я витратила залишки сил, щоб стягнути його з коня і дотягти до ліжка. Мої руки тремтіли від перенапруження, але зупинятися було не можна.

Я розрізала зіпсовані бинти, відмила кров і знову взялася зупиняти кровотечу. Його дихання було ледь помітним, а шкіра — крижаною. Коли кров було спинено, рану оброблено, а пов'язку надійно зафіксовано, я безсило опустилася на стілець поруч із ліжком.

Тільки зараз я дозволила собі подивитися на власне зап'ястя. Там, на блідій шкірі, залишився тонкий візерунок, чимось схожий на свіжий шрам.

Греблю моїх думок прорвало. Це назавжди, магічну присягу не розірвати.

А що, як у нього вже є дружина?

Я похитала головою, відганяючи паніку. Ні. Якби в нього була дружина, поєднана з ним Артефактом Долі, камінь просто не прийняв би нашої крові й вдарив би відкатом ще там, біля вівтаря. Отже, магічно він вільний.

А якщо десь на нього чекає звичайна, людська наречена? Я подивилася на обличчя Рея. Блідість потроху сходила з його щік, а дихання вирівнювалося.

За ці дні він непогано себе проявив, захищав мене, хоча я все ще повністю йому не довіряла. Та і на вигляд Рей був дуже навіть нічого. Такий чоловік точно не залишився б без жіночої уваги.

Що ж, якщо в нього хтось є, я не триматиму його. Ми просто розійдемося і житимемо кожен своїм життям. Але якщо я відійду вбік і житиму зі статусом дружини лише за правилами магії, чи не чекатиме на нас магічне покарання?

Це питання варто було б вивчити, бо мене ніколи таке не цікавило. І, як виявляється, дарма.

Кінь знадвору тихо заіржав, вириваючи мене з роздумів. Точно, Сава. Його треба було повернути Отерам.

Я накинула на плечі теплу шаль, востаннє перевірила дихання Рея і швидко вийшла з двору, ведучи коня за поводи.

Повернувши Саву і ще раз подякувавши матері Пена, я вирушила назад. Вулиці були напрочуд порожніми. Сонце вже піднялося над деревами, але селяни чомусь не поспішали виходити з дворів.

Можливо, обговорювали наше весілля. Ох і підкинула ж їм темку на кілька місяців уперед.

Я саме повернула за ріг біля старої корчми, коли побачила їх. Посеред вулиці стояли троє вершників. Це точно були не місцеві. У дорогих, зношених в дорозі плащах, з-під яких виднілася сталь кольчуг. На поясі кожного висів довгий меч.

Один із них, із глибоким шрамом через усю щоку, помітив мене. Він торкнув коня шпорами й за кілька секунд опинився переді мною, перекриваючи дорогу.

Я завмерла, намагаючись вгамувати шалене серцебиття.

Чоловік схилився з сідла, обпікаючи мене пронизливим поглядом.

— Ти місцева? — спитав він хрипким, низьким голосом.

Я кивнула.

Він окинув мене оком і підозріло примружився:

— Ким будеш?

— Травниця, — швидко відповіла я, розуміючи, що краще казати правду, бо хтозна, що в тих головах стрельне.

Чоловіки перезирнулися.

— О, це добре. Нам якраз потрібна така, як ти, — він злегка нахилився вперед. — Ми шукаємо одного чоловіка. Високий, чорнявий. Має важке поранення в груди. За його переховування загрожує смерть. Тож скажи мені, дівчино, чи не бачила ти його?

Я заклякла, швидко аналізуючи ситуацію. Якщо скажу, що не бачила — він не повірить і піде обшукувати хату. Людина з таким пораненням дійсно пішла б до травниці. Потрібно було дати йому те, що він очікував почути.

— Бачила, — я змусила свій голос злегка затремтіти, імітуючи переляк. — Вдерся позавчора пізно ввечері. Налякав мене до смерті, вимагав бинти та мазі. Увесь був у крові.

Чоловік подався вперед, ловлячи кожне моє слово.

— І де він зараз?

— Втік, — я нервово пересмикнула плечима. — Я здійняла ґвалт. Вискочив мій сусід із вилами та собаками, і той чоловік дременув, навіть не встигнувши нічого взяти.

— Куди? — його очі небезпечно звузилися.

— У бік Алеторії, через північний перевал, — я вказала туди, куди селяни майже не ходили. — Туди веде лише одна стежка. Можливо, наздоженете його, якщо він уже не вмер. Він ледве ноги волочив і виглядав дуже кепсько.

Незнайомець кілька секунд свердлив мене поглядом. По ньому було видно — він не довіряв мені повністю. Але час грав проти нього: якщо він стане перевіряти кожен двір, а я не збрехала, то поранений може відійти надто далеко.

— Якщо ти збрехала, крале, — з такою тихою, отруйною погрозою промовив чоловік, що в мене все всередині похололо, — ми швидко це зрозуміємо. І коли повернемося, від твоєї хати й від тебе залишиться лише попіл.

Він рвучко смикнув поводи.

— За мною! — кинув чоловік своїм людям, і трійця вершників галопом помчала в бік північного тракту.

Я дочекалася, поки вони зникнуть за деревами, і мої коліна ледь не підігнулися.

Збрехавши, я вказала їм на перевал, де дорога була суцільним камінням. Там неможливо залишити сліди, тож якийсь час вони думатимуть, що просто загубили втікача. Їм знадобиться щонайменше доба, щоб дійти до поселення Товілі. Якщо пощастить, вони поїдуть шукати далі, а якщо ні... Що ж. Я виграла нам максимум два дні до їхнього повернення.