Розділ 6

Арден

Я окинув оком кам'яну кулю, вкриту древніми рунами, і до лихого добре розумів, що це таке. Артефакт Долі. Матеріал для нього добувають із найглибших копалень долини Ратрії, а отже, і магія в ньому найвищого порядку. Розірвати присягу, зав'язану на цій магії — означало б підписати собі смертний вирок. Магічний відкат шандарахне так, що позаздриш мертвим.

Повільно перевів важкий, спопеляючий погляд на старосту. Чоловік мимоволі зіщулився і відвів очі, але на його губах грала мстива, підступна посмішка. Усе стало на свої місця. Цей старий виродок вирішив так покарати Еліану за вчорашню зухвалість. Вона зачепила його чоловіче его, коли принизила перед усім селом і не погодилася вигнати мене з поселення, і тепер він заганяв її в пастку. Це сміття було впевнене, що ми відмовимося і можна буде нас законно вишвирнути геть.

Раптом я відчув легкий дотик. Еліана обережно смикнула мене за рукав. Я перевів очі на неї. Дівчина ледь помітно хитнула головою.

— Не змушуй себе… — прошепотіла вона самими губами, ледве чутно, щоб чув тільки я.

Я дивився на неї, і в голові проносилися події останніх днів. Ця дівчина витягла мене з того світу. Віддала свій дах, своє єдине ліжко, їжу. Захищала від односельців і навіть перечила старості.

Моя рана була серйозною, а життя генерала — ще важчим. Я воїн і міг загинути в будь-яку мить, на будь-якому полі бою. Можливо, їй і не судилося довго жити в статусі моєї дружини — стане вільною, поважною вдовою. Отримає мої гроші та землі, і їй більше не доведеться мати справу з тими, хто так показово її зневажає.

А якщо виживу? Король уже кілька років намагався нав'язати мені вигідний шлюб із якоюсь столичною леді — однією з дочок його радників. Але мене нудило від самої згадки про ці палацові інтриги й жінок, які готові на все заради статусу. Я взагалі не збирався одружуватися. Для воїна мати дружину означало мати слабкість. Я не мав права на таку розкіш…

Але ж якби не обставини.

Еліана була зовсім не схожа на придворних жінок. Що я дізнався про неї за ці кілька днів? Вона хоробра, вродлива, добра та не здається навіть тоді, коли на неї тисне все поселення. І вона вже до лихого багато зробила заради мене. То чому б і ні?

— Я згоден, — мій голос пролунав гучно і впевнено, розрізаючи вражену тишу.

Я нахилився ближче до Еліани й прошепотів так, щоб чула лише вона:

— Якщо ти теж згодна — почнімо.

Її очі розширилися від шоку. Вона вагалася, розгублено ковзаючи поглядом по натовпу, шукаючи хоч якийсь вихід. Раптом її плечі здригнулися. Я перехопив її погляд і помітив у натовпі Тая. Цей покидьок стояв зі схрещеними руками і дивився на неї з такою гидкою, самовпевненою посмішкою, що мені знову захотілося зламати йому щось життєво важливе. От же ж пес. Поки вона вільна, він від неї не відчепиться.

— Ну що, — награно ліниво протягнув староста. — Еліано, ти готова закріпити ваш союз, чи ні?

Дівчина з відчаєм подивилася на мене. Я повільно підняв руку і міцно стиснув її холодні пальці у своїй долоні.

— Я прийму будь-яке твоє рішення, — прошепотів я так, щоб ніхто крім неї не чув, дивлячись в її очі. — І не триматиму зла за твій вибір.

Еліана ковтнула. Вона ще кілька секунд вдивлялася в моє обличчя, а потім її погляд прояснився. Дівчина твердо стиснула мої пальці у відповідь й повернулася до вівтаря, гордо піднявши голову.

— Так. Я згодна.

По натовпу прокотився вражений шепіт. Люди ахнули. Обличчя старости перекосилося від злості.

— Добре, — процідив він крізь зуби. — Повторіть за мною: «Я клянуся бути поруч навіки вічні, ділити хліб і кров, у злиднях та багатстві, до останнього подиху».

— Я клянуся бути поруч навіки вічні, ділити хліб і кров, у злиднях та багатстві, до останнього подиху, — викарбував я, не зводячи очей із дівчини.

Вона зробила глибокий вдих і, також не відводячи від мене погляду, повторила:

— Я клянуся бути поруч навіки вічні, ділити хліб і кров, у злиднях та багатстві, до останнього подиху.

Нам подали ритуальний кинджал. Кожен із нас зробив невеликий надріз на долоні й скропив кров'ю кам'яну сферу. Щойно червоні краплі торкнулися рун, я перехопив її поранену руку, міцно з'єднуючи наші долоні.

Артефакт спалахнув сліпучим золотим сяйвом. Магія прошила шкіру, теплим потоком вливаючись у вени.

— Союз поєднано, — невдоволено оголосив староста.

Люди неохоче почали розходитися. Дехто мовчки кивав нам, кілька жінок підійшли й ніяково втиснули Еліані невеличкий букет сухоцвітів та пару згортків із весільними гостинцями.

Зрештою, староста мовчки забрав артефакт, кинув на нас останній похмурий погляд і теж пішов геть.

Треба буде з ним тримати вухо гостро: хтозна, що покидьок іще вигадає, аби нашкодити мені чи Еліані.

Ми залишилися самі біля вівтаря. Тиша ранкового лісу оглушала, тільки старий кінь неподалік перебирав копитами й щипав траву.

Я випустив її руку. Золоте сяйво згасло, але на наших зап'ястях залишився ледь помітний магічний слід, який повільно всотувався в шкіру.

Еліана відвела погляд і дивилася кудись удалечінь. На її блідих щоках грав ніжний рум’янець. Вранішнє сонце лагідно торкалося її розтріпаних рудих кучерів, підсвічуючи їх м'яким золотом. У цю мить, на тлі сірого світанку та ворожого лісу, вона сама здавалася єдиним променем світла, що пробився крізь темряву.

Ні, ця дівчина не заслуговувала на те, щоб бути просто інструментом у чиїйсь грі. І відтепер я був готовий стати її захистом — не тому, що якась магічна каменюка навіки скувала наші долі, а тому, що це мій власний, свідомий вибір. Жоден загартований солдат у моїй армії не зробив би й частки того, що ця тендітна травниця винесла на своїх плечах за останні дні. Вона заслуговувала найкращого. І я був готовий їй це дати.

— Еліано, я… — почав я, але гострий спалах болю обпік мої груди.

Я спробував зробити вдих, але повітря немов перетворилося на бите скло, а світ перед очима миттєво почорнів.