Розділ 5

​Еліана

​Я розплющила очі, відчуваючи, як від жорстких дощок ниє спина. Втупившись поглядом у темну стелю, прокрутила в голові події останніх днів. Думки зупинилися на сутичці з Таєм.

​Чого я взагалі очікувала? Що він раптом зміниться? Забуде мене, коли зрозуміє, що я ніколи не відповім взаємністю?

Тихо зітхнула. Бабуся завжди казала, що я надто наївна, певно, так воно і було.

​У пам'яті спливло те, як Рей захистив мене. Кожен його рух був вивіреним, безжальним і лякаюче точним і це попри його стан. 

Хто він такий? Хіба звичайні мандрівники так вміють? Може, вони й здатні відбиватися дрючком від хижих звірів, але бити з такою точністю…

На душі шкреблися сумніви: чи не притягла я у свій дім когось значно небезпечнішого за мандрівника? І хто, врешті-решт, міг завдати йому такої страшної рани?

​Мої роздуми перервав тихий стогін.

​Я миттєво підхопилася на ноги й кинулася до ліжка. Рей сидів на краю матраца, зсунувши ноги на підлогу. Він тримався за спинку ліжка, а його обличчя було блідніше ніж вчора. На чолі виступили дрібні краплі поту.

Чоловік спробував піднятися, але тіло здригнулося, і він безсило осів назад, важко хапаючи повітря ротом.

— Трясця… — ледь чутно прохрипів він.

​— Ти що робиш?! — кинула я перехоплюючи його за плечі. — Тобі не можна вставати!

— Ми маємо йти, — вперто відрізав він. — Світанок.

​Я глянула на його груди й тихо вилаялася. На свіжих бинтах знову проступила кров. Учорашня сутичка не минула для нього безслідно.

— Чекай, — скомандувала не звертаючи уваги на його протести.

​Швидко розв'язавши вузол, я оглянула рану. Краї запалилися. Схопивши з полиці баночку з найсильнішою знеболювальною маззю, яку берегла для особливих випадків, я щедро нанесла її на шкіру. Він навіть не здригнувся, лише стиснув міцніше щелепи.

​— Зараз трохи оніміє, — попередила швидко накладаючи нову пов'язку.

​Щойно я закінчила, чоловік знову вперся руками в матрац і з великим зусиллям підвівся на ноги. Зробив один хиткий крок. Потім другий. Підхопила його під руку, з жахом розуміючи, що це повна габела.

— Сідай, — я силоміць всадила його на стілець.

— Еліано, я зможу, мені лише треба… — почав він, намагаючись знову встати.

​— Та посидь ти вже! — гримнула я і він завмер. — Ти не дійдеш. А за мерця я заміж не піду, вже вибачай.

Чоловік здивовано звів брову.

​— Дай мені п'ять хвилин! — сказала, на ходу кидаючи в нього чисту льняну сорочку, яка колись належала бабусиному чоловіку. — Ось, поки накинь.

​Не чекаючи відповіді, я вискочила на ґанок. Холодне ранкове повітря пробивало до дрижаків.

Думай, Еліано, думай…

Я окинула поглядом ще темний двір. Мені потрібен був кінь, або хоча б віз. Рішення прийшло миттєво.

Щодуху помчала вулицею до двору Отерів. На моє щастя, їхній син Пен, який учора приніс новину від старости, саме рубав дрова.

— Пене! — засапано гукнула я. — Мені потрібен ваш кінь. На пів години. Доїхати до вівтаря. Я відпрацюю! Дам твоїй мамі мазей і сиропів від кашлю на всю зиму вперед!

​Хлопчина відклав сокиру і замотав головою:

— Та не треба мазей, Еліано. Ти й так маму від лихоманки врятувала минулого місяця, батько нічого не скаже. Бери Саву, він осідланий у стайні.

​Я вдячно обійняла хлопця й за кілька хвилин уже підвела спокійного старого коня до свого ґанку.

​Рей стояв у дверях, міцно вчепившись в одвірок. Сорочка виявилася йому замалою в плечах, підкреслюючи широку статуру, але хоч якось приховувала бинти. Його дихання було уривчастим, та тримався він напрочуд прямо.

​Побачивши коня, чоловік схвально кивнув. Навіть такий старий кінь був кращим за пішу прогулянку.

​Я підійшла перекинувши поводи через лікоть, і подивилася в його змучене обличчя. Серце стиснулося від жалю.

— Може… хай йому грець? — тихо сказала я, зазираючи в його очі. — Нехай виганяють обох. Так хоч буде шанс на виживання… Ти не доскачеш у такому стані, а вб'єш себе дорогою.

​Він уважно вдивився в моє обличчя, а потім ледь помітно, сумно всміхнувся.

— Все гаразд. Я доскачу.

Я хотіла заперечити, але чоловік твердо похитав головою.

— Поїхали, часу мало.

Зітхнула.

— Ну, якщо дорогою вмреш, то це буде на твоїй совісті, — буркнула я.

Рей тихо засміявся, але сміх одразу перейшов у глухий кашель. Він інстинктивно схопився за бік.

— Згоден.

​Я допомогла йому дійти до коня. Кожен його рух був неймовірно важким і повільним, але він не видав жодного звуку. Коли чоловік, стиснувши зуби, нарешті опинився в сідлі, я взяла поводи в руки.

— Я поведу його, — сказала роблячи крок уперед.

​— Стій, — його голос пролунав хрипко, але безапеляційно. Він простягнув мені руку. — Сідай зі мною. Ти не підеш пішки, ти й так надто втомлена за ці дні.

​Я оцінила поглядом коня. Сава був уже стареньким і, здавалося, сам міг лягти кістьми по дорозі. Але він несподівано нахилив велику морду й ткнувся мені в плече. Ніжно почухала його за вухом, а він немов казав: «Та чого ти, я ще іго-го!»

​Я прийняла долоню Рея. Він, перенісши вагу на цілий бік і важко дихаючи крізь зціплені зуби, допоміг мені видертися наверх, посадивши поперед себе. Взяла поводи, а його гаряча рука міцно лягла мені на талію. Він притиснувся до спини, тримаючись за мене, і ми рушили.

​Їхати було недалеко. Хоча Сава кілька разів спотикався на вибоїнах, примушуючи Рея глухо стогнати мені в потилицю, старий кінь впевнено впорався зі своїм завданням.

​Ми під'їхали до священного вівтаря Великих, коли сонце ледь торкнулося горизонту.

Староста Чарк і ще з десяток односельців уже чекали на нас. Їхні обличчя виражали суміш зловтіхи та роздратування.

​Коли ми зупинилися, я швидко зістрибнула на землю і простягнула руки, щоб допомогти Рею. Він повільно перекинув ногу через сідло і сповз униз. На мить його коліна небезпечно підігнулися, але чоловік одразу ж випростався. Пліч-о-пліч ми підійшли до каменя.