Розділ 4

Арден

Двері за нею зачинилися, але я продовжував уважно прислухатися до приглушених голосів знадвору. Я бачив, як затремтіли її пальці, коли пролунав той чоловічий голос, і мені дуже не сподобалася ця реакція. На друзів так не реагують. А я вже встиг переконатися, наскільки «добре» тут ставилися до дівчини.

Щось гучно розбилося, а потім почувся дівочий голос:

— Відпусти мене!

Мозок віддав наказ раніше, ніж тіло встигло нагадати про свій стан. Я різко смикнувся, намагаючись підвестися. Біль спалахнув у грудях, і я ледь стримав глухий стогін. Але адреналін уже вдарив у кров, на мить приглушуючи агонію.

Я міцно зціпив зуби й зсунув ноги з ліжка.

Кімната хиталася перед очима. Погляд вихопив біля печі стару дерев'яну мітлу з товстим, міцним держаком. Схопивши її, я важко сперся на дерево, як на милицю, і зробив крок до дверей. Кожен рух коштував мені надвеликих зусиль і нових спалахів болю, але я не збирався залишатися осторонь. Ця дівчина врятувала мені життя, і я мав повернути борг.

Я штовхнув двері вільною рукою. На ґанку якийсь здоровань жорстко притискав Еліану до дерев'яного стовпа, силоміць заламавши їй руки за спину. Його масивне передпліччя давило їй на горло, не даючи дихати.

— Забери від неї руки, поки я не зламав тобі шию, — кинув я.

Чоловік обернувся, не випускаючи Еліану з лещат своїх рук. Його погляд ковзнув по моєму вкритому потом обличчю, бинтах і мітлі, на яку я спирався. Його губа була розбита, і я мстиво всміхнувся: пташка все ж встигла дати йому відсіч.

Здоровань гидливо скривився і розреготався:

— І хто мені це зробить? Ти, мерцю? Та тебе вітром здує, якщо я на тебе просто дихну!

Він самовпевнено відштовхнув Еліану вбік і зробив крок назустріч, загрозливо стискаючи кулаки.

Щойно він наблизився, я перехопив мітлу двома руками й зробив швидкий тичок тупим кінцем держака під колінну чашечку чоловіка. Хрускіт, й він завив згинаючись навпіл.

Не давши йому отямитися я зробив різкий випад знизу вгору, прямісінько в сонячне сплетіння. Здоровань захрипів, хапаючи ротом повітря, і впав на коліна, марно намагаючись вдихнути.

Він спробував наосліп відмахнутися рукою, але я ледь помітно хитнувся вбік. Рана в грудях вибухнула полум'ям, та я все ж опустив держак йому на потилицю.

Чоловік розпластався на землі.

— Забирайся, — кинув я, дивлячись на нього зверху вниз. — І якщо ще раз наблизишся до моєї дружини, я вб'ю тебе.

Еліана, оговтавшись, схопила поліно, що лежало біля ґанку, і стала поруч зі мною, важко дихаючи.

— Ти чув його! Пішов геть! — гаркнула вона, пропалюючи чоловіка повним ненависті поглядом.

Він, крекчучи й тримаючись за забите коліно, ледве піднявся на ноги. Його обличчя перекосилося від болю.

— Ти ще пошкодуєш, травнице, — сплюнув чоловік кривавою слиною на землю, злісно зиркаючи на нас обох.

Він розвернувся і, накульгуючи, побрів геть.

Щойно його постать зникла за деревами, адреналін, який тримав мене на ногах, миттєво випарувався. Держак мітли вислизнув з ослаблих пальців. Я опустив погляд — білі бинти на грудях стрімко наливалися багрянцем. Рана знову відкрилася.

Мої коліна підігнулися, але Еліана, кинувши поліно вбік, миттєво підхопила мене. Її тендітні руки міцно обвили мій торс, не даючи осісти на землю.

— Я ж попереджала! Ну нащо оце було… — злякано прошепотіла вона.  — Ходімо. Тримайся за мене.

Ми ледве дісталися ліжка. Щойно спина торкнулася матраца, я заплющив очі, провалюючись у напівтемряву. Крізь серпанок болю я відчував, як вона розрізає зіпсовані бинти, промиває рану і втирає свої мазі. Відкривши очі, я зупинив погляд на її обличчі. Дівчина була страшенно виснажена. Під очима залягли глибокі тіні, шкіра здавалася неприродно блідою, а руки, якими вона так вправно працювала, ледь помітно тремтіли від втоми. Шаль збилася з її плечей, і мій погляд зачепився за червоні сліди на тонкій шиї. Мене знову неприємно кольнуло відчуття провини. 

Як вона взагалі ще трималася на ногах, було для мене загадкою.

— Дякую, — порушила вона тишу, не підіймаючи погляду від моїх грудей і закінчуючи зав'язувати новий вузол. — Сьогодні Тай щось зовсім знахабнів. 

Я напружився і знову відчув напад болю.

— Й часто він так?

— Ні, раніше він мене не чіпав, лише натякав про свої наміри. Я не думала, що дійде до застосування сили.

Я ледь помітно кивнув. Інформація про те, що цей придурок раніше не нашкодив дівчині, трохи заспокоювала. Але я терпіти не міг таких недоносків, які користувалися жіночою беззахисністю, не вміючи тримати свою хіть у штанях. 

— Отже, як мені тебе називати, допоки ти не згадаєш своє ім’я? — перервала вона мої роздуми.

На мить я замислився. Назвати своє справжнє ім'я означало б згодом видати себе. Вигадувати нове не було сил.

— Як хочеш, сама придумай мені ім’я, — спокійно відповів я.

Вона нарешті підняла на мене очі. У їхній глибині відбивалося золотисте полум'я свічки. Еліана довго дивилася на моє обличчя, ніби намагаючись прочитати там підказку, а потім тихо сказала:

— Рей.

— Рей, — повільно повторив я, куштуючи це звучання на смак. — Добре.

Хай буде Рей.

Я відкинувся на подушку.

У кімнаті запанувала тиша, перервана лише тріском дров у печі. Я вже почав провалюватися в цілющий, важкий сон, коли знадвору почулися легкі, невпевнені кроки. Двері рипнули, і на порозі з'явився русявий хлопчина років десяти.

Я миттєво розплющив очі, напружуючись, але Еліана лише втомлено зітхнула.

— Що таке, Пене? — тихо запитала вона.

Хлопчина нервово перемнувся з ноги на ногу, косячись на мене.

— Староста послав… Сказав, що чекає завтра на світанку біля священного вівтаря Великих. Ви маєте пройти ритуал одруження. Якщо ні — до обіду вас обох виженуть із селища. Бо чужинець досі у твоїй хаті, а це… ганьба.