Розділ 3

​Еліана

​Я шоковано витріщилася на чоловіка, завмерши на підлозі. Моє серце опустилося кудись униз, а потім затріпотіло з подвійною швидкістю.

​— Ти… ти це серйозно? — нервово ковтнула, піднімаючись на ноги. — Ми ж навіть не знаємо одне одного!

​Він продовжував дивитися на мене. На його обличчі не дригнув жоден м'яз і це виводило мене з рівноваги. 

​— Абсолютно. Тим паче, так буде краще для тебе, — спокійно відповів чоловік, ніби йшлося не про шлюб на все життя, а про купівлю мішка зерна. — Ти сама чула своїх… кхм, односельців. За їхніми законами ти тепер зганьблена. Якщо ми не укладемо шлюб, вони не дадуть тобі спокою.

​Я схрестила руки на грудях, ховаючи тремтячі пальці — згадка про розмову зі старостою досі викликала тремтіння. Я випалила перше, що спало на думку, аби захистити чужинця, зовсім не думаючи про наслідки…

​— А як щодо тебе? — з підозрою примружилася я. — Раптом у тебе вже є дружина?

Чоловік на мить замовк і відвів очі убік.

— Не думаю, — нарешті відповів він, а його голос прозвучав тихіше. — Але якщо й так, то я цього не пам'ятаю. Послухай, Еліано. Я пропоную суто ділову угоду. Я не претендую на тебе як на жінку, не вимагатиму подружнього обов'язку чи чогось подібного, а просто стану твоїм офіційним чоловіком і захистом.

​— А коли все згадаєш? — не здавалася я, хоч його слова відгукнулися в грудях зрадницьким теплом. — Що робитимеш тоді?

— Коли згадаю — тоді ми все й обговоримо. Можливо, коли моє минуле розкриється, ти сама не захочеш бути поруч зі мною, — гірко хмикнув він. — Я тримати не буду, не хвилюйся. Ти вільна і вільною залишишся. Просто добре подумай: зараз цей шлюб вигідний нам обом. Ми одружуємося, ти отримуєш статус дружини та захист від своїх дикуватих сусідів, а я — можливість безпечно одужати під твоїм дахом. Ну як? Угода?

​Я підібгала губи, зважуючи всі «за» і «проти». Втрачати мені дійсно було нічого. Якщо я відмовлюся, завтра ж староста збере людей, і мене просто вижбурнуть із села або спалять хату як відьмі, що прихистила проклятого.

​А цей чоловік… Чи могла я йому вірити до кінця? Напевне, ні. Але що мені залишалося, коли я сама втягла його у свій дім і заявила натовпу те, що заявила?

​— Добре, — видихнула я, опускаючи руки. — Угода.

​Він ледь помітно кивнув, приймаючи мою відповідь.

​Я підійшла ближче до ліжка, намагаючись не зустрічатися з ним поглядом, і потягнулася до пов'язок на його грудях.

— Мені треба перевірити рану. Якщо вона відкрилася, поки ти… намагався мене задушити, доведеться починати все спочатку.

Чоловік зціпив щелепи так сильно, що на вилицях різко заграли жовна. Він важко ковтнув і покірно відкинувся на подушки, дозволяючи мені підійти ближче.

Чужинець не заперечував, але поки я обережно торкалася цупкої тканини, перевіряючи, чи не проступила свіжа кров, я відчувала на собі його важкий, уважний погляд. Він стежив за кожним моїм рухом, вивчаючи мене з такою пильністю, від якої по шкірі бігли мурахи.

​Ну що ж ти так вилупився?

​Мої щоки палали від цієї уваги, але я вперто продовжувала огляд.

​Тишу розірвав гучний, розв'язний чоловічий голос:

— Еліано! Вийди-но, лялечко! Я за маззю прийшов!

​Мої руки здригнулися. Я скривилася, відчувши, як усередині все стягується у тугий вузол огиди. Це був Тай — місцевий мисливець. Він часто приходив за ліками, але мені давно здавалося, що мазі були зовсім не кінцевою метою його візитів…

​Підвела очі й побачила, як погляд чужинця впав на мої руки, які зрадницьки затремтіли, в ту ж секунду він напружився.

​— Я зараз повернуся, — тихо кинула я йому, квапливо дістаючи з полиці глиняний глечик із маззю від синців, яку Тай замовляв ще тиждень тому.

​Я вийшла на ґанок, щільно причинивши за собою двері.

​Тай стояв біля самих східців. Великий, пропахлий потом і пивом, він сально посміхався, безсоромно розглядаючи мене з ніг до голови.

— Твоя мазь, — сухо сказала я, простягаючи йому глечик. — П'ять мідяків.

Чоловік потягнувся до ліків, а потім його масивна, груба рука несподівано перехопила моє зап'ястя. Пальці зімкнулися боляче вдавлюючись у шкіру і смикаючи мене вниз.

​— Що, Еліано, невже й справді собі чоловіка знайшла? — його голос сочився отрутою.  — Притягла якогось здохляка з лісу? А я ж чекав... Думав, ти станеш трохи дорослішою, розумнішою. Зрозумієш нарешті, хто в селі справжній чоловік, і сама прийдеш до мене. А ти, виявляється, першому ліпшому волоцюзі на шию вішаєшся?

​— Відпусти мене! — прошипіла я, намагаючись вирвати руку, але він лише грубіше смикнув мене на себе. Глечик вислизнув із пальців і розбився об землю.

​— Даремно я чекав, — прохрипів Тай мені в обличчя, обдаючи нудотним смородом перегару. Він силоміць заломив мої руки за спину, боляче притискаючи мене до своїх грудей. — Треба було одразу зробити тебе своєю, щойно померла стара. Але нічого, ми надолужимо втрачене. Зараз я покажу тобі, яким має бути чоловік…

Він навалився всією вагою, намагаючись впитися в мої губи. Паніка, яка на мить скувала тіло, миттєво змінилася пекучою люттю. 

Різко відкинувши голову назад, з усієї сили влучила чолом йому в обличчя.

Почувся глухий хрускіт. Тай зойкнув і відхилився, але хватки, на жаль, не послабив. Його пальці лише болячіше вп'ялися в мої зап'ястя. Я щосили вгатила каблуком йому по гомілці.

— Ах ти ж погань! — прогарчав він, випльовуючи слова разом із краплями крові з розбитої губи.

Від злості його обличчя перекосило. Тай рвучко штовхнув мене назад, жорстко притискаючи спиною до дерев’яного стовпа ґанку. З легень вибило повітря. Він притиснув передпліччя до мого горла, перекриваючи мені доступ до повітря.

— Зараз я тебе швидко навчу покірності... — просичав мисливець.

Та перш ніж він устиг здійснити свою погрозу, за моєю спиною відчинилися двері й пролунав хрипкий, небезпечно-крижаний чоловічий голос: