Розділ 2

Арден

Тіло зреагувало раніше, ніж прокинувся розум. За роки війни я навчився одного: якщо ти розплющуєш очі, а хтось невідомий схиляється над тобою — бий першим.

Мої пальці стиснулися на тонкій шиї. Очі дівчини розширилися від жаху, а тендітні долоні вчепилися в моє зап'ястя, марно намагаючись відірвати його від себе. Вона безпорадно хапала повітря вустами, дивлячись на мене з відчаєм.

Раптом мій бік обпекло так, немов туди приклали розпечене залізо. Я опустив погляд на власні груди й побачив чисті, туго затягнуті пов’язки. Швидко окинув оком приміщення: невелика хатина, стійкий запах цілющих трав, розбита глиняна чашка на підлозі та мокра пляма на ковдрі.

До мене нарешті почало доходити. Ця дівчина, хоч би ким вона була, мене лікувала. Якби вона хотіла мене вбити, їй було б достатньо просто пройти повз. А якби бажала допитати певно не стала б витрачати сили на таке детальне перев'язування рани.

Я різко розтиснув пальці. Дівчина відсахнулася, хапаючись за горло, і зі свистом заковтнула повітря, притискаючись спиною до стіни.

Провина почала мене гризти зсередини. Жодного разу в житті не підіймав руку на беззахисних. Але й пильності не втрачав. Хоч рани й були перев’язані, тіло нило від слабкості, а думки в голові розпливалися.

Зціпив зуби, змушуючи мозок працювати. Засідка в ущелині. Свист стріл. Це точно була зрада когось із найближчого оточення — надто мало людей знали, що ми оберемо саме той таємний шлях. Я пригадав, як стріла пробила броню, як мій переляканий кінь рвонув у хащі, збиваючи гілки, а далі… втратив свідомість. Куди він мене заніс? Як далеко я від столиці? З такою раною я мав би стекти кров'ю. 

Знову глянув на дівчину. Вона стояла за кілька кроків від ліжка, насторожено кидаючи на мене погляди. Я прочистив сухе горло, намагаючись загладити свою провину.

— Хто ти? — мій голос усе ще звучав хрипло, але вже без погрози. — Де я? Пробач… я не хотів. Розумієш… Просто… Захисна реакція.

Я подивився на її шию, де на блідій шкірі вже почали наливатися червоним сліди від моїх пальців, і важко ковтнув. 

Який же я ідіот. 

— Я... я Еліана, — ковтнувши, сиплим голосом відповіла вона. — Ти в моїй хатині. Я знайшла тебе в лісі, коли ти помирав.

— Хто ще знає, що я тут?

— Усе село, — вона гірко всміхнулася, обережно торкаючись почервонілої шиї.

Я напружився. Справи кепські. Якщо чутки дійдуть до тих, хто влаштував засідку, по мене прийдуть.

— Але їм на тебе байдуже, — додала вона, дивлячись на мене з-під лоба. — Вони наказали покинути тебе за околицею, навіть не захотіли допомогти занести до хати. У нас дивні закони й жорстокі люди. Ти тут нікому не цікавий зі своїми проблемами.

Вона важко зітхнула й опустила погляд на друзки чашки, що валялися на підлозі.

Я окинув її уважним поглядом. Проста, вицвіла сукня з відірваним подолом. Розтріпане руде волосся, темні кола під очима від недосипу, й подряпані руки. Вона притягла мене сюди сама всупереч волі цілого поселення. Ризикуючи безпекою заради абсолютно незнайомого чоловіка. Ця дівчина або неймовірно наївна, або все ж не так проста, як на перший погляд здається.

— Тобі не варто було цього робити, Еліано. Ті, хто на мене напали, могли піти слідом. Тобі може загрожувати небезпека. А раптом і я небезпечний? — я знову подивився на її шию відчуваючи укол совісті. — Я маю йти.

Я зіперся ліктем об матрац і спробував підвестися. М'язи напружилися, але рана миттєво відгукнулася таким пекельним спазмом, що в очах потемніло. Я зі стогоном відкинувся назад на подушки, ледь не втративши свідомість. Тіло мене не слухалося. У такому стані я не те що до столиці не дійду — я навіть за поріг не вийду.

Прокляття.

— А ти хто такий? Хто на тебе напав? — запитала дівчина, уважно роздивляючись моє обличчя.

Я підібгав губи. Сказати, що я генерал королівської армії, було надто ризиковано. Якщо це справді якесь забуте Великими селище, де до мене нікому немає діла, то анонімність — мій єдиний шанс вижити.

Я потер рукою скроні, вдаючи, що відчуваю різкий біль і намагаюсь щось пригадати.

— Я… не пам'ятаю.

Дівчина здивовано звела брову.

— А як тебе звуть?

Я знову зобразив розгубленість, повільно похитавши головою.

— Не пам'ятаю. Взагалі нічого. Певно, сильно вдарився головою…

Дівчина широко розплющила очі, а її плечі опустилися.

— Зовсім нічого?

— На жаль.

— Це дуже погано…

Я насупився. У якому сенсі погано? Їй потрібна була винагорода за мій порятунок? Чи вона просто злякалася, що притягла до хати волоцюгу без імені та роду? А можливо все ж хотіла вивідати якусь інформацію?

Раптом знадвору почулися важкі кроки й приглушені голоси. Хтось ішов до хатини, і цих когось було багато. 

Мене вже знайшли? Чи вона збрехала і сама мене здала?

Рука інстинктивно смикнулася до стегна, шукаючи руків'я меча, але зброї не було. Я вилаявся крізь зуби. Без меча, важко поранений, та вірних людей… У гіршій пастці я ще не бував. І як я до цього докотився?

— Це староста і сусіди, — прошепотіла Еліана. Вона миттєво зблідла і відступила від вікна.

— Чого вони хочуть? — я спробував піднятися бодай на ліктях, але рани знову спалахнули болем.

— Зараз дізнаюся, — сказала дівчина.

Вона підійшла до маленького тьмяного дзеркала і квапливо накинула на шию стару шаль, ретельно ховаючи синці. Я відвернувся, відчуваючи нудотну відразу до самого себе. Як я міг? Мої руки для того, щоб захищати свій народ, а тут я ледь не задушив ту єдину, хто не кинув мене помирати.

Голоси за дверима ставали гучнішими. Хтось важко гупнув кулаком у дерев'яні двері. Еліана глибоко вдихнула, кинула на мене суворий погляд і вийшла на ґанок, щільно причинивши за собою двері.

— Еліана! Він що, і досі тут?! — верескнув знадвору чийсь старечий голос.

— Так, — твердо відповіла дівчина.

— Віднести його назад у ліс! Негайно! — пролунав владний, басовитий чоловічий голос.