Розділ 1

Еліана

Чоловік лежав на землі й не дихав.

На мить я завмерла, не знаючи, що робити. Мудріше за все було б залишити його тут і покликати когось із селища. Але я надто добре знала своїх односельчан. Максимум, на що вони були здатні — прийти, добити й обікрасти чужинця. Там нікому й ніколи не було діла до чужої біди, і, мабуть, мені варто було б узяти з них приклад… Але я була інакшою.

Розтиснувши пальці впустила кошик, він вдарився об землю, розсипавши всі зібрані за ранок трави. Я кинулася до чоловіка й знову завмерла, щойно побачила його обличчя — бліде, мов у мерця.

Звідки я взагалі взяла, що йому ще потрібна допомога?

Швидко окинула його поглядом. Незнайомець був одягнений у все чорне, без жодних розпізнавальних гербів на цупкій тканині, яка тепер була щедро заплямована кров’ю. Впавши на коліна, я піднесла тремтячі пальці до його носа, намагаючись вловити хоч найменший рух повітря.

Ледве відчутний, теплий подих торкнувся моєї шкіри. Шумно видихнула, відчуваючи, як відпускає напруга.

Живий. Поки що.

Я обережно відгорнула його пошматовану сорочку і сахнулася. Груди перетинала глибока, моторошна рана. Якщо він виживе після такої втрати крові, це буде справжнє диво Великих, не інакше. Але поки жеврів час, я мусила бодай спробувати витягнути його з того світу.

Кинувшись до перекинутого кошика, я швидко почала перебирати розсипане. Кровоспинний летрамій, листя тьоху, трохи дикого моху... Розтерла їх у долонях, поки не виступив їдкий зелений сік. Бабуся завжди казала: цей сік випалює будь-яку заразу й бруд із рани не гірше за окріп. Потім, вчепившись у поділ своєї сукні, різко рвонула тканину на себе. Вона з тріском піддалася. Я щільно притиснула трав'яну кашу до рани, туго перев'язала і, важко видихнувши, спробувала підняти незнайомця. Він виявився неймовірно важким. Схопивши чужинця попід пахви, я зробила крок назад, тягнучи його за собою. Мої чоботи ковзали по землі. Якоїсь миті я навіть подумала кинути цю безглузду ідею. Але, глянувши на його змарніле обличчя, зціпила зуби. Чоловік був надто молодим, аби померти в багнюці тільки через те, що в мене забракло сил.

Крок за кроком я долала відстань від лісу до перших хатин. Зупинялася ледь не кожні десять кроків, падала на коліна від знесилення, хапала повітря ротом, розтирала стерті до крові долоні й знову тягнула. Чоловік балансував на межі смерті й не реагував ні на що.

Коли я нарешті дотягла його до поселення, мої м'язи горіли, немов у вогні, а перед очима пливли чорні кола.

— Еліана! Ти кого там волочеш? — пролунав різкий голос тітоньки Пірісеї.

За кілька хвилин навколо мене вже зібрався натовп.

— Цей молодий чоловік був без тями у лісі! Будь ласка, хто-небудь, допоможіть! — важко дихаючи, благала я ледь тримаючись на ногах. — Йому потрібна термінова допомога, він стікає кров'ю!

Але люди лише перезиралися, відступаючи на крок назад, наче я притягла в село чуму. 

А чого я від них хотіла? На що знову сподівалася? Ніби не я прожила пліч-о-пліч із ними стільки років, так і не ставши «своєю»… Боягузи.

— Кинь його, Еліана, — похмуро відрізав староста Рой Пент’є. — Ти не знаєш, хто він і звідки. Увесь у чорному, без гербів... Не клич біду на наше поселення! Залиш його там, де знайшла.

— Та люди ви чи хто?! — мій голос зірвався від обурення. — Ви ж бачите, він помирає!

Вони відвертали очі. Хтось заперечно хитав головою, хтось вже поспішав сховатися у своїй хаті. Зрозумівши, що марно чекати від них бодай краплі людяності, я перехопила безвладне тіло і вперто потягнула його до свого двору.

У спину мені полетіло зле шипіння старої Аліри:

— Ти що робиш, дурна?! Чи закон забула? Той чоловік, що залишиться в тебе на ніч, мусить стати твоїм чоловіком! Ти ж незаміжня! Пустиш його — і жоден нормальний хлопець більше у твій бік не гляне! Навіки зганьбишся!

Це був давній, абсурдний закон нашого краю. На мить я завмерла. Після смерті бабусі залишившись одна в тій маленькій хатині на краю села я й не думала про одруження. Але хіба моя міфічна репутація варта чийогось життя? Та й не було в мене її. Я так і залишилася для них чужинкою — дивакуватою знахаркою, про яку згадували лише тоді, коли треба було купити відвари або мазі. Отже, втрачати мені було нічого.

Мовчки рушила далі, більше не звертаючи уваги на слова, які жбурляли мені в спину.

Дійшовши до своєї хатини, я штовхнула двері ногою і затягнула незнайомця всередину. З останніх сил перевалила його на вузьке ліжко. Руки безперестанку тремтіли, коли я розводила вогонь і гріла воду для цілющого відвару.

Весь вечір і нескінченну ніч я не зімкнула очей. Без упину гріла воду, промивала рани, втирала мазі та міняла просякнуті багрянцем пов’язки. Кров нарешті вдалося зупинити. Тепер головне — не дати лихоманці спалити його зсередини.

Наступний день перетворився на суцільну боротьбу з гарячкою. Єдине, що давало надію — його обличчя поступово втрачало мертвотну блідість, а дихання стало глибшим і рівнішим, без того страшного, надривного хрипу.

На вечір другого дня я сіла на край ліжка й обережно піднесла глиняну чашку з гарячим настоєм до його губ, намагаючись уже вкотре влити в нього хоч кілька крапель. Іноді він рефлекторно ковтав, інколи ж гірка рідина просто стікала по його підборіддю.

— Ну давай, пий... — тихо прошепотіла я, підтримуючи його важку голову. — Тобі ж стане краще. Ти що, не хочеш жити? Такий ще молодий…

Раптом його повіки здригнулися. Він різко розплющив очі, і в мене вп'явся важкий погляд карих очей. Не встигла я й кліпнути, як його рука блискавично метнулася вперед, збиваючи чашку. Глина розлетілася на друзки, гарячий відвар обпік мені коліна, а наступної миті жорсткі пальці з неймовірною силою зімкнулися на моєму горлі, вдавлюючи мене в дерев'яну спинку ліжка.

— Хто ти така? — прохрипів він низьким голосом.