Глава 13

На годиннику вже за північ, а я не сплю. Дочку уклала в ліжечко, сама ж досі у напрузі. Все прокручую в голові розмову з Алмазовим та його реакцію на своє визнання. Чи варто так переживати, боятися стільки років, щоб побачити його повну байдужість? Швидше за все, після цього Руслан зникне з наших життів остаточно. Ще одна дитина йому не потрібна.

Десь у глибині душі, у мене довго теплилася надія, що якось він дізнається про дочку, зрадіє, полюбить її всім серцем.

Але дива не сталося. Ми з Алісою у нашій квартирі, а Руслан десь там. Як і всі ці сім років.

Я повертаюся на бік, підтягую ноги до грудей і заплющую очі, намагаючись змусити себе заснути. На тумбочці дзижчить телефон, номер невідомий.

- Так? - хвилювання наростає. Хто може дзвонити посеред ночі? Невже з кимось із рідних щось сталося?

- Відкрий двері.

Голос Руслана змушує серце пропустити удар та забитися сильніше. У грудях стає тісно, ​​слова із себе видавити не можу. Але відповідати вже не потрібно. Алмазов скидає виклик.

Я відкидаю убік край ковдри, запалюю нічник, беру з крісла халат і тихенько ступаю по паркету. Облизую пересохлі губи і заглядаю в "вічко" вхідних дверей.

Так і є. За ними стоїть Алмазов.

Я різко відсахнулася від дверей, затиснувши рота рукою, щоб не видати жодного звуку. Притискаюся спиною до стіни, намагаючись вирівняти подих. Навіщо він повернувся? Ще й посеред ночі.

Декілька глибоких вдихів і тремтячими руками повертаю ключ у замку. Намагаюся вийти на сходовий майданчик, але Руслан заштовхує мене назад, нахабно протискується в квартиру і зачиняє двері.

На мене не дивиться. Знімає взуття, верхній одяг. Весь такий спокійний, неупереджений. Я ж вся тремчу, але цього разу швидко приходжу до тями. Колишня хоробрість повертається. Зрештою, яка мені різниця, що скаже Руслан? Це я виховала Алісу. Я! І виховала її набагато краще, ніж він свою дочку.

Нам із моїм сонечком ніхто більше не потрібен, Руслан може провалювати до бісової матері.

- Навіщо повернувся? - питаю його різким тоном, схрещуючи руки на грудях, усім своїм виглядом показуючи свій ворожий настрій.

Він окидає мене уважним поглядом, щуриться. Розглядає особливо довго, наче вперше побачив.

- Я й не йшов нікуди. Під будинком у машині сидів. Подумати треба було, - відповідає спокійним, безбарвним тоном, не виявляючи жодної емоції.

- Подумав? Тепер можеш іти. Дитина спить, мені завтра на роботу, ти не вчасно. Тебе тут ніхто не чекав.

- Не гнівайся, Віко. Ти чудово знаєш, що нам треба обговорити те, що ти сказала. Знаєш, це несподівано – дізнатися, що в тебе виявляється є доросла дочка. І що її матуся навіть не спромоглася повідомити про це. Я насилу заспокоївся, не заводь мене знову, інакше вибухну.

- Ти не насмілишся ображати мене в цьому будинку!

- Тоді вийдемо? - їдко питає він, вигинаючи брову.

Ми дивиться один на одного з роздратуванням, дихаємо важко, потім Руслан відступає:

- Гаразд, вибач що зірвався. Ти мусиш мене зрозуміти. Ходімо на кухню, поговоримо.

- Не найкращий час для розмов.

- Віка, - з натиском вимовляє він і без запрошення проходиться по квартирі, без особливих труднощів знаходить де розташована кухня.

Він сідає на табуретку, заповнюючи собою маленький простір приміщення. Я лишаюся стояти. Притуляюсь до стіни, щільніше стягую на грудях халат.

- Не хвилюйся, я не збираюся вимагати з тебе аліментів, або бігти до журналістів і розповідати про те, як ти мене колись вагітну покинув, - мій голос звучить глухо, я намагаюся приховати від Руслана свої справжні почуття. - Насправді, нам з Алісою від тебе нічого не потрібно. Просто… просто не змогла промовчати. А тепер навіть шкодую. Мабуть…

- Чиє прізвище носить Аліса? - Його питання звучить настільки несподівано, що я на мить гублюся.

– Макса.

- По-батькові теж? - Він стискає та розтискає кулаки, м'язи на руках натягуються.

- Вона народилася у шлюбі з ним, у свідоцтві про народження він вважається її батьком.

- Чудово. Моя донька записана на якогось лівого мужика, - зло гаркає він і я підстрибую на місці від несподіванки.

- Алісу розбудиш, - крізь зуби вимовляю я, потім підходжу до кухонного гарнітуру, включаю чайник, дістаю з шафки чашки. Стою спиною до Руслана, тягну час, у вічі дивитися йому не хочу.

- Я все обдумав і вирішив як ми зробимо далі, - вже спокійніше каже він і я різко розвертаюся, втрачаючи весь свій страх і невпевненість. У мені запалюється іскра. Я готова відстоювати наші з Алісою інтереси і якщо він думає, що зможе диктувати умови, то глибоко помиляється.

- Ну, ти кажи, що там вирішив, але мати Аліси я, виростила її я, і останнє слово буде за мною, - з натиском вимовляю я, даючи зрозуміти що до останнього відстоюватиму наші з нею інтереси.

- Ти виростила її тільки тому, що мені ні чорта не сказала! - Він звіріє на очах, обличчя перекошує від злості, в очах - докір.