Я розгублено дивлюсь на Руслана. Поруч із нами Кіра, а за кілька кроків — Аліса й Макс. Зараз явно не те місце та час для таких розмов. Руслан розуміє це, тому простягає Кірі ключі з брелоком від свого позашляховика.
— Почекай мене в машині, будь ласка, я швидко, — просить Кіру й та, схопивши ключі, з кульками в руках мчить між автомобілями.
Я переконуюсь, що Аліска з Максом на достатній відстані від нас, знижую голос до шепоту, щоб почув лише Алмазов:
— Максим одружився зі мною, коли я вже була вагітна Алісою. Не від нього. Це ні для кого не таємниця.
Руслан робить рваний вдих, дивиться на мене з недовірою, страхом, надією. Прораховує щось у голові.
— Коли в Аліси день народження? — запитує беземоційно, не відриваючи від мене погляду. Тягнеться до коміра, послаблює верхні ґудзики, ніби йому на холодному вітрі раптом стало душно й нічим дихати.
— Двадцять п’ятого травня, — чесно зізнаюся я, а потім додаю:
— Я завагітніла від чоловіка, у якого по дурості закохалася, але в результаті виявилася непотрібною, — з викликом вимовляю я, гордо піднявши підборіддя. Не впевнена, що він зрозуміє натяк, але дуже хотілося сказати це йому в обличчя. — Всього лише розвага на кілька ночей, — кривлюсь я, у голосі сочиться гіркота й біль. Спогади раптом наринули, закрутили у вирі з давно забутих почуттів. Серце так сильно битися почало об грудну клітку, що накрий долонею — і відчуєш серцебиття. — Тому моя донька не називає Максима татом.
Руслан киває, наче дає зрозуміти, що приймає мої слова. Його з’їдають сумніви, я це бачу, за термінами усе збігається, але з пантелику збиває те, що, найімовірніше, когось Аліса все ж таки називає татом, якщо чоловік, який усі сім років був поруч із самого її народження, для неї просто Максим. Та й надто короткий був проміжок між Русланом та Стасом, а потім міг бути хтось ще.
Я не поспішаю полегшувати йому життя і викладати всі подробиці.
— Яка ймовірність того, що Аліса моя донька? — він усе ж таки вимовляє вголос головне питання. І тон такий вимогливий, холодний, нічого доброго не віщує. Дряпає нерви, змушує напружитися.
Я ковтаю слину, серце в грудях стискається, горло зводить. Чудова мить для зізнання, чи не так? Але…
— Привіт, — лунає над вухом.
Максим з Аліскою підходять до нас, він легко цілує мене в щоку, обіймає за талію, потім простягає руку Руслану.
— Несподівано бачити вас тут, якось надто часто ви знаходитесь у тих же місцях, де й моя дружина.
Він підозріло дивиться на Алмазова, його слова звучать колюче, з глузуванням. Тільки сцени ревнощів мені зараз не вистачало.
— Максе, — тихенько кажу я, із засудженням дивлячись на нього.
Руслан насилу відриває від мене чіпкий погляд, він незадоволений, що нас перервали й не намагається цього приховати, але все ж таки потискає руку Максимові.
— Як виявилося, у нас дуже багато спільних знайомих, — просто відповідає він. — Моя донька товаришує з однокласницею Аліси.
Макс відкриває рота, щоб сказати щось ще, але в нього дзвонить телефон.
— Вибачте, — він дістає з кишені мобільний, приймає виклик, відійшовши на кілька кроків.
Ми з Русланом знову залишаємося віч-на-віч. Напруга між нами майже відчутна. Аліса стоїть поруч зі мною, говорити щось в її присутності я не збираюся. До того ж невідомо як Руслан відреагує на новину про те, що має ще одну доньку. Про яку я ні слова не сказала.
— Сергій більше не зачіпає тебе? — сиплим голосом запитує він у доньки, уважно розглядаючи її, наче намагається знайти спільні риси обличчя, щоб підтвердити свої здогади.
— Вихідні ж, я в школі після пожежі не була, — вона притискається до мене, соромиться.
— Віко, — повертається Максим, виглядає схвильованим. — Мені терміново на роботу летіти треба, я викличу вам таксі. Пробач, що підвів, добре?
— Не треба таксі, — не дає мені вставити слова Руслан. — Я відвезу дівчаток, однаково в один бік їхати.
Макс не звертає увагу на те, що Алмазов звідкись знає, де я живу. Дивиться на нього із сумнівом, потім переводить погляд на мене.
— Таксі? — уточнює в мене.
— Угу, тільки я сама викличу. Їдь.
Він востаннє окидає нас дивним поглядом, ніби підозрює, що між нами з Русланом щось набагато більше, ніж робочі стосунки, киває, прощаючись, і швидким кроком прямує до свого автомобіля.
— Ходімо в автомобіль, Віко, ми не домовили, — суворо та безапеляційно вимовляє Руслан, не даючи мені права вибору.
Я не протестую. На негнучких ногах слідую за ним до чорного позашляховика і влаштовуюся на задньому сидінні разом із Кірою та Алісою.
— Кіро, я відвезу тебе додому, у мене з’явилися справи, добре? — запитує Руслан, дивлячись на доньку в дзеркало заднього виду.
— Чому додому? Ти ж обіцяв, тату! Обіцяв, що я в тебе ночувати залишусь! — злиться дівчинка.
— Я заберу тебе наступного тижня, — лагідно каже він, а в погляді провина.
— Чому вони з нами їдуть? Ти будеш із ними, а мене мамі залишиш? — Кіра вороже дивиться на нас, кулачком по сидінні б’є.