Глава 10

Сидимо за столиком і витріщаємося з Русланом одне на одного. Він зайняв місце навпроти мене, його кава давно охолола, він до неї навіть не доторкнувся. Аліска насолоджується другою порцією десерту, вона вже заспокоїлася, не тремтить, наче зайчик, не плаче.

Я не зовсім розумію, чому Руслан усе ще тут. Його пильний погляд дратує, те, як він розглядає доньку — напружує. Раптом усе зрозумів?

— Мамо, можна мені пограти? — запитує донька, показуючи на дитячий куточок. З нами їй нудно, воно і зрозуміло, мені теж зовсім не весело.

— Звичайно, мила, біжи.

— Дякую, мам, — вона смішно стрибає з диванчика і мчить до інших дітей, залишаючи нас з Алмазовим наодинці.

— У тебе чудова донька, — він схиляє голову набік, дивиться на Алісу. А в мене пульс частішає. Чудова. Так, вона в нас чудова, Руслане. Просто неймовірна.

— Дякую. А ти непогано знаходиш спільну мову з дітьми, — я ховаю погляд за чашкою лате. Мені чомусь здається, варто йому в очі мої поглянути — й одразу щось запідозрить. Я ніколи не любила брехати, недомовляти правду, а зараз доводиться.

— Ну, у мене ж досвід є як-не-як, — підморгує він, а потім вмить стає серйозним. Схиляється через стіл до мене. — Тобі варто поговорити з батьками того хлопчика, Віко. Через якусь дурість могло статися непоправне. Добре, що їхній клас знаходиться на першому поверсі, а якби на третьому?

— Не нагнітай, прошу, — у грудях знову стискається, варто уявити мою донечку, зачинену в туалеті, коли будівлю охопило полум’я.

— Пробач, я знаю, що значить відчувати страх за власну дитину, але так само я знаю, якими жорстокими бувають діти. Тому не відкладай цієї розмови, Віко.

— Я вже написала вчительці прохання переказати про те, що сталося, батькам Сергія, — зізнаюся я, нервово зминаючи серветку. — Його батько депутат і мені його номер не дадуть. Конфіденційність і все таке, — морщусь я.

— Якщо хочеш, я можу поговорити з ним, — раптом пропонує Руслан і я підіймаю на нього здивований погляд.

— Не варто. Ти й так достатньо для нас зробив. Уже не вперше. Тобі, напевно, уже час, а ми тебе затримуємо.

— Якби я кудись поспішав, я давно пішов би, — у його голосі прослизають нотки роздратування, ніби йому не сподобалося, що нагадала про те, що в нього своя сім’я є. — Попри неприємні обставини, у нас усе ж таки видався непоганий привід поспілкуватися, то нумо ним скористаємося. У тебе все гаразд, Віко? Хоча, навіщо я питаю, видно, що все добре. Мужика цього разу ніби тямущого відхопила.

— Так, Макс хороший, — кажу сиплим голосом.

Його натяк зрозуміти легко. Останній мій хлопець, не рахуючи самого Алмазова, повіз мене на відпочинок, програв у якомусь підпільному казино всі гроші й не вигадав нічого кращого, ніж як ставку поставити мене. На щастя, там був Руслан і врятував мене від біди.

— Я все ж таки думав, що ти влипнеш у чергові неприємності або знайдеш безголового мажорчика-однолітка.

— Дуже рада, що ти про мене такої високої думки.

— Не ображайся, але мені було з чого зробити такі припущення. А ти ось на серйозну роботу влаштувалася, доньку прекрасну виховала, заміжня вже… скільки? Років сім?

Киваю, підтверджуючи його слова.

— Я ж казала тобі, що я хороша дівчинка, відмінниця, медалістка, на червоний диплом тягнула. А ти не вірив, — намагаюся усміхнутися я, але гіркота так і сочиться з моїх слів. Адже Руслан вважав мене за дівчину легкої поведінки. Думав, я за гроші заможного хлопця супроводжую на відпочинок. Я намагалася довести йому інше, але так і не зрозуміла, повірив він мені чи ні.

Від подальшої не надто приємної розмови мене рятує телефонний дзвінок.

Макс.

Руслан кидає погляд на екран мого телефона, його очі звужуються, наче він незадоволений, що нас перервали.

— Так? — приймаю виклик, дивлячись куди завгодно, тільки не на чоловіка навпроти.

— Привіт, Віко. Вибач, що не зміг відповісти. У тебе все добре? — голос Макса звучить стомлено та схвильовано. Швидше за все, знову завал на роботі.

— Так. Добре. Уже добре. У ліцеї була пожежа, за Аліску злякалася страшенно. Ми зараз у кафе сидимо, стрес тортиком заїдаємо, — не розповідаю йому все, щоб зайвий раз не хвилювати.

— Пожежа? Мала не постраждала?

— Ні-ні, з нею все добре, — поспішаю запевнити його я. Адже Аліса для нього як рідна, він за неї хвилюється не менше від мене. — Щоправда, в мене, здається, додалося кілька сивих волосин, поки до ліцею домчала.

— Ясно, я… — Макс не квапиться, ніби хоче щось важливе сказати, але ніяк не наважується.

Я погляд на Руслана переводжу, серце в грудях стискається, зраджує мене, й одразу ж відвертаюсь, перевіряючи Аліску.

— Це що, дитячий плач у тебе там?

— Ем, що? Ні, тобі почулося, — якось надто квапливо відповів Максим.

— У тебе щось сталося?

— Ні, забий. Потім якось поговоримо. Я б запропонував заїхати за вами, але до ранку не розгребу. Вибач.