Глава 7

Мене виписують наступного дня. Мої рахунки й справді вже сплачені. Максим приїжджає за мною вранці, я шкутильгаю, але почуваюся порівняно добре. На роботі мені дали вихідний, тож сьогодні я вирішила провести весь день удома.

— Привіт, — Макс зустрічає мене з букетом моїх улюблених ромашок. Мило і зворушливо.

— Дякую, але не варто було. Я всього день провалялася тут, — притискаю до грудей букет і здригаюся від холоду.

Максим відчиняє для мене дверцята машини, допомагає сісти на переднє сидіння, обходить автомобіль і влаштовується на місці водія. У салоні тепло, пахне цитрусовим ароматизатором, тихо грає місцева радіостанція.

— Як почуваєшся?

Він їде не поспішаючи, завжди дотримується всіх правил дорожнього руху, коли в автомобілі не сам. Максим якось записав мене до автошколи, права я отримала, звісно ж, а от містом водити так і не навчилася. Страшно до жаху. Занадто щільний трафік, дуже швидко всі їдуть.

— Чудово. Рана не запалилася і виглядає не так погано, як здавалося вчора. Наклали кілька швів, швидше за все, залишиться невеликий шрам.

У кишеньці на дверях я помічаю рожевий блиск для губ та гумку для волосся. Вони безперечно належать не мені й не Алісці. Уважно дивлюсь на Максима. Невже нарешті дівчина з’явилася? Хочеться, щоб у нього все було добре. Він на це заслуговує, як ніхто інший.

— Я обіцяв Аліску зі школи сьогодні забрати, дорогою заїдемо, візьмемо що-небудь на винос із собою та повечеряємо разом. Якщо тобі щось знадобиться — одразу дзвони.

— Максе, я не маленька. І я знаю номер кур’єрської служби, — усміхаюся я, дивлячись на нього. — Тобі не набридло возитися з нами? Тобі вже давно настав час свою сім’ю завести, дитину, — натякаю вчергове, що з нами кашу не звариш.

— Ви моя сім’я, — зітхає він і обдаровує мене коротким поглядом.

— Ти зрозумів, про що я, — хитаю головою, не погоджуючись.

— Як зустріну когось схожого на тебе, обов’язково одружуся.

— Тільки спершу зі мною розлучишся, — сміюся я, але Максим не усміхається.

Решту шляху він виглядає задумливим. Міцно стискає кермо. Я знаю, що раню його своїми словами, але так буде краще. Примарна надія набагато гірша. Я це знаю так добре, як ніхто інший.

Вечір минає швидко, ми граємо в настільну гру, дивимося мультфільм, як у старі добрі часи, ось тільки зараз мої думки коли-не-коли та й повертаються до Руслана. Я дивлюсь на доньку й бачу в ній його риси. Нині набагато чіткіше, ніж раніше. Вона в минулому кілька разів питала мене про тата, я наговорила їй якісь нісенітниці. Розгубилася. Мені варто було з такого приводу підготувати завчасно правдоподібну історію, але я не змогла.

Макс йде пізно вночі, я спостерігаю у вікно, як його машина від’їжджає від будинку, переодягаюся та йду до спальні. Ми з Аліскою сьогодні спимо разом. Домовилися на одну казку, але коли я лягаю поруч, то виявляю, що вона вже заснула. Ангелятко моє маленьке.

Вранці все відбувається за накатаною схемою. Снідаємо, перевіряю портфель Аліски, одягаємось та йдемо до школи. Після цього я сідаю в автобус, щоб проїхати кілька кварталів і опинитися перед офісною будівлею. Усе, як завжди, й жодного Алмазова.

Дівчата вже чули про те, що сталося, але їх більше цікавить не моє здоров’я, а те, що Руслан особисто відвіз мене до клініки, та ще й на руках до автомобіля ніс. А кажуть, що жінки люблять плітки розводити, але чоловіки ні краплі не відстають. Не Лілія ж розповіла їм усі подробиці.

— Так, гаразд, робота сама себе не зробить, — я дістаю зі столу теку з документами, вмикаю комп’ютер і всім своїм виглядом даю зрозуміти, що на подальші розмови не налаштована.

Десь ближче до обіду двері в офіс відчиняються і з усіх боків чуються перешіптування. Я розвертаюсь у кріслі, й мої очі розкриваються від подиву. Алмазов у чорному пальто, під яким ховається синій костюм, прямує до мого столу.

З великим пакетом у руках і букетом червоних троянд. Час ніби сповільнюється. Усі погляди спрямовані на нас. Обличчя заливає жаром, серце прискорено стукає в грудях, а руки починають тремтіти від хвилювання. Що він тут робить? Це мені?

— Привіт, — він зупиняється поряд, я розгублено кліпаю віями, насилу стримую дурну усмішку, готову вирватися назовні. — Я твою шубку віддав у хімчистку, дівчата постаралися, і вона тепер як нова.

Він простягає мені пакет, після нетривалої затримки беру його до рук. Навколо дзвінка тиша.

— Дякую, — кажу, прочищаючи горло. Руслан зараз виглядає, як мрія кожної жінки.

Я переводжу погляд із його обличчя на квіти. Тепер точно чутки про нас поповзуть.

Я вже готую причину, через яку не зможу прийняти цей шикарний і, напевно, дорогий букет, як Алмазов відвертається від мене, повністю втративши до моєї персони інтерес, і запитує дівчаток:

— Іменинниця в себе?

— Звісно, — розпливається в усмішці Юля, а до мене нарешті доходить, що квіти призначалися не мені, і я почуваюся справжньою дурепою.

Сама не знаю, чому мене охоплює прикрість. І гіркота. Подумки сварю себе: мені триматися від нього далі треба, а не дурні мрії в серці розпускати.