Глава 6

Руслан відчиняє дверцята свого позашляховика й садить мене на переднє сидіння. Я вже не намагаюся приховати сльози, реву від душі. І чомусь більше не від болю, а від того приниження, яке відчуваю. Виглядаю жалюгідно перед Русланом, ще й шубку зіпсувала. Прикро неймовірно.

— У тебе білі сидіння, я забрудню, — ловлю його за руку, зазираючи в очі. Він зосереджений, а ще виглядає злим.

— Для таких випадків існує хімчистка салону. Давай сюди свій верхній одяг.

— Так-так, — відпускаю його і тремтячими пальцями намагаюся розстібнути ґудзики, але не виходить.

Терпіння Руслана закінчується, він сам знімає з мене шубку. Кидає її на заднє сидіння. Швидко обминає автомобіль й сідає на місце водія. Крізь пелену сліз помічаю Лілію, вона стоїть перед автомобілем із розгубленим виразом обличчя, дивлячись на Алмазова, але той її впритул не помічає. Навіть не прощається. Забуває і про те, що він взагалі-то її сюди привіз.

— Ти Лілію забув, — тихо кажу, коли від’їжджаємо на добрих метрів сто від пустиря.

— Не маленька, дістанеться, — спокійно каже він, а потім повертає голову до мене. — Сильно болить?

— Терпимо, — прикушую губу, намагаючись не дивитися на рану, що кровоточить.

У салоні тепло, я швидко відігріваюся, щоправда, внутрішнє тремтіння не вгамувати. У мене перед очима все ще шалені очі того пса. Його гарчання та власний крик болю.

— Зараз швидко домчимо до клініки й тобі нададуть потрібну допомогу. Я пробив, тут є одна, хвилин десять їхати, — Руслан помітно нервує. Я намагаюся витерти сльози долоньками, але, здається, роблю ще гірше: розмазую бруд по щоках. — Пробач, що не встиг. Побачив надто пізно.

Я скидаю на нього здивований погляд.

— Я сама винна. Треба було не відходити так далеко.

Кривлюсь від болю, боячись поворухнути ногою.

— У тебе є серветки? Потрібно притиснути до рани, глибокий укус. І руки в мене брудні.

— Ох, пробач, я не подумав. У бардачку подивися.

Поки дістаю серветки й намагаюся хоч щось зробити, ми вже летимо проспектом. Біль нестерпний. Хочеться якнайшвидше опинитися в руках медиків. Собака ж може хворіти на сказ. Вона була зовсім дика. Перспективи мене не тішать.

— Потерпи, Віко. Не плач, — м’яко просить Руслан.

— Нормально все, — але всупереч своїм словам голосно схлипую. — Просто шубку шкода.

— Та бог із нею з тією шубкою, головне, щоб інфекції ніякої не виявилося.

Червоне світло світлофора змушує Алмазова пригальмувати. У цю мить у нього дзвонить мобільний. Слухавку він бере, від дороги погляд не відриває.

— Так! — різко, без вітання. — Не відповідав, бо зайнятий був. Щось важливе?

Я тихенько схлипую, спостерігаючи за тим, як штани все більше просочуються кров’ю. Адже від цього не вмирають? Я переводжу погляд на незадоволеного Руслана.

— Що означає няня захворіла й ти не знаєш, що робити? Знайди іншу чи забери до себе. Ні, я зараз зайнятий. Я на роботі. Так. Приїду і все вирішу. Так скасуй свій запис, нігті почекають, — Руслан гаркає так, що я здригаюся. — Я тебе що, часто про щось прошу, Софі?

Ім’я дівчини ріже слух. Це його дружина. Щоправда, судячи з інтонацій розмови, стосунки в них далекі від ідеальних.

— Я постараюся. Усе, не можу розмовляти.

Алмазов скинув виклик і різко загальмував біля порога клініки. Зробив різкий вдих, заплющив очі й повільно видихнув. Повернув голову в мій бік.

— Іти зможеш? Хоча ні, попрошу, щоб ноші підкотили. Чекай тут.

Він вийшов з автомобіля і швидко побіг угору сходами. Я написала мамі, що не зможу якийсь час відповідати на дзвінки, якщо буде щось термінове — краще нехай повідомлення надсилає. Потім кілька секунд подумала та набрала Максима. Просто треба було відчути якийсь сигнал, щоб повністю не з’їхати з глузду й припинити думати про чоловіка, який так дбайливо тримав мене на руках, а потім із непідробним хвилюванням в очах мчав у клініку.

— Привіт.

— Привіт, Вік, що з голосом? Сталося щось?

— Не зовсім, — зволікаю я. Знаю, варто розповісти про те, що сталося, і він страшенно хвилюватиметься. — Просто хотіла сказати, що сьогоднішня прогулянка з Аліскою скасовується. Мене собака вкусила. За ногу.

— Як це сталося? Ти де? — схвильовано питає він.

— Не хвилюйся. Усе нормально. Більше злякалася й забруднилася, а рана так, неглибока, зовсім подряпинка, — брешу я й не можу втриматися — знову починаю плакати.

— Чому я тобі не вірю? Віко, нумо чесно. Рана серйозна? Що лікарі кажуть?

Ну ось, усе ж таки треба було спочатку заспокоїтися, а потім дзвонити. Сама собі не можу пояснити це прагнення поговорити з Максом.

— Ще нічого не сказали, я щойно приїхала. Вирішила попередити про всяк випадок, — прочищаючи горло, вимовляю я.

— Ти в якій лікарні? Я зараз приїду.

— Не треба, ти ж на роботі.

— У мене вихідний, забула? Адреса, Віко, — наполегливо просить він.