Коли я виходжу з бізнес-центру, злякано кручу головою на всі боки, очікуючи, що ось-ось із-за рогу вилетить Алмазов. Підіймаю комір пальто вище, тремтячи на холодному вітрі. На вулиці вже темно, щойно дзвонила мама — вона забрала Аліску зі школи й вони чекають мене на вечерю.
Я йду на автобусну зупинку, і мене все не залишає відчуття, що на мене хтось пильно дивиться. Швидше за все, це параноя. Алмазов давно поїхав, йому до мене немає жодного діла, але однаково якось тривожно. Я буду спокійна лише коли опинюся поруч із донькою.
Їхати недалеко, тож уже за хвилин п’ятнадцять я підіймаюсь у ліфті на потрібний поверх. Мама відчиняє двері після третього дзвінка. З кухні вилітає Аліска, кидається мені на шию.
— Привіт, матусю!
— Привіт, моє сонечко. Що в нас на вечерю?
— Котлети. Я бабусі допомагала.
— Правда?
Я намагаюся поводитися, як завжди. Викинути з голови Руслана. Мама накриває на стіл, ми говоримо, Аліска розповідає про те, як у неї в школі минув день. Досі не вірю, що вона в мене вже така доросла. Як швидко час летить. Ось тільки тримала її маленьку на руках, ночами не спала, заколисувала, а тепер он портфель стоїть у коридорі, набитий книжками.
— Може, в нас залишитеся, доню? — запитує мама, коли ми починаємо збиратися додому. — Погода щось зовсім зіпсувалась.
— Ні, мамо, в Аліски завтра заняття в англомовній школі, підручники залишилися вдома, ще треба доробити сукню на свято осені в музичній школі. Та й іти тут два квартали.
— Ох, як хочете. Ой, і за наступний місяць у музичній школі я вже заплатила.
Я дивлюся на неї з докором. Завжди вона так: хоч десь допоможе грошима, сама ж економити на всьому буде.
— Не треба було, але дякую, мамо. Я це ціную, правда, — я обіймаю її, подумки дякую всесвіту, що подарував мені таку матір. Батька в мене ніколи не було, але вона за двох дарувала мені любов, — Ну все, ми втекли. Алісо, попрощайся з бабусею.
— Бувай, ба.
На вулиці холодно, я йду швидким кроком, Аліска стрибає поруч. Ми перетинаємо подвір’я, я намагаюся знайти в сумочці ключі та краєм ока помічаю знайому сіру іномарку. Зупиняюсь на місці, губи розпливаються в усмішці.
Дверцята відчиняються і з автомобіля виходить Макс. Людина, без якої я не впоралася б. Без перебільшень.
У нього на плечі рюкзак, у руках подарунковий пакет та букет ромашок.
— Максиме, Максиме, Максиме! — донька теж помічає його, кидається до нього й заливисто регоче, коли той бере її на руки й кружляє.
— Привіт, принцесо, скучила? — він цілує її й опускає на землю. У цих двох своя особлива любов. З першого дня знайомства, коли мене з пологового будинку виписали з рожевим конвертом.
— Дуже! А це мені? Мені подаруночок? — вона нетерпляче зазирає в пакет, пританцьовуючи поряд.
— Аліско, це негарно.
Я підходжу до них, розглядаю Макса. Він півтора місяця у відрядженні був, не знаю, як Аліска, а я сумувала саме за ним, а не за його подарунками.
— Чому не попередив, що приїжджаєш? У мене навіть немає нічого приготовленого.
— Вирішив зробити вам сюрприз, — він обіймає мене й цілує в щоку. — Це тобі, — простягає букет.
— Дякую.
— А це тобі, принцесо, — він віддає пакет Алісці. Їй уже швидше хочеться зайти до квартири, щоб усе розпакувати.
— Давно чекаєш на нас? — питаю в нього.
— Ні, може, хвилин двадцять. Майже заснув у машині, — сміється він, невідривно дивлячись на мене.
— Ходімо, холодно ж.
Ми підіймаємось на другий поверх, я відмикаю двері. Макс пропускає нас, потім заходить сам. Допомагає зняти мені пальто, оглядається, ніби у квартирі за півтора місяця щось змінитися може.
— Як усе минуло? Втомився? — співчутливо цікавлюся я.
— Як завжди, Віко, нічого цікавого. А ви тут як? На роботі все гаразд?
— Цілком, — я не дивлюся на нього, прямую до кухні. Варто, мабуть, розповісти про те, що з’явився батько Аліски, але в мене язик не повертається. Наче якщо озвучу вголос, це стане реальністю. — Можу чай заварити та бутерброди зробити.
— Не переймайся, Віко. Тим паче я тут гостинців привіз, — він кладе рюкзак на стілець, розстібає блискавку й починає діставати солодощі, консерви, сири.
— Ох, нічого собі, — хитаю головою, вкотре дивуючись його турботі.
— Мамо, подивися, це ж єдиноріг! — до нас забігає щаслива донька, тримаючи в руках іграшку. — Такий, як я мріяла. Дякую, Максе!
— На здоров’я, принцесо. Я ж обіцяв.
Якщо Макс обіцяє — він справді це виконує. Шкода, що я не можу кохати його так, як він на те заслуговує. Як колись Руслана кохала.
Я заварюю чай, накриваю на стіл. Ми довго сидимо на кухні, балакаємо, сміємось. Мені вдається відвернутися від важких думок. Я йду укладати доньку, коли за вікном лунає гуркіт грому, а в скло починають стукати краплі дощу.