Глава 3

Лілія Олександрівна сьогодні при параді. Вона, певна річ, й так щодня приходить в офіс у дорогому брендовому одязі, з макіяжем та ідеальною зачіскою, але червону помаду зазвичай використовувала лише в особливих випадках.

Лілія Олександрівна — це наш директор. Їй тридцять п’ять, але виглядає вона при цьому набагато молодшою за свої роки. Шикарна жінка з гострим розумом, на яку обертаються не тільки неодружені чоловіки.

Мені хотілося б бути схожою на неї. Зовні я, звісно, нічим не гірша за Лілію, і чоловіки частенько фліртують зі мною, але цього внутрішнього вогню, вміння підкоряти, зачаровувати, привертати увагу всіх присутніх — цього в мені давно немає. З появою в моєму житті доньки, я загрузла в рутині та домашніх справах і стала надто м’якою, звичайною.

— Олено, збігай у кондитерську й купи круасани. Юліє, щойно до мене прийде клієнт, одразу готуй каву. Дівчатка, усі працюємо й не байдикуємо. Якщо ми візьмемо на гачок нового клієнта, то на всіх до нового року чекає додаткова премія. Замовлення не на якийсь заміський будинок, а на величезний спортивний комплекс. Тож всі за роботу, створюємо атмосферу серйозної контори, а не дівчат на виданні, — плескає в долоні Ліля та зникає за дверима свого кабінету.

Я важко зітхаю, мені поки що самостійно не дають вести проєкти, тому й зарплата в мене значно менша, ніж в інших. Я в компанії новенька, але мені обіцяли гарні перспективи. А мені вже хотілося б заробляти стільки, скільки ті співробітники, які безпосередньо займаються проєктами.

Наш офіс розташований в бізнес-центрі. Приміщення в п’ятдесят квадратів, де перебуває вісім співробітників, окремий кабінет для бухгалтерії та ще один для Лілії Олександрівни. Ще, звісно, є окремі напівпідвальні приміщення, де знаходяться різні прилади для роботи й архів.

Саме тому коли скляні двері з табличкою нашої компанії відчиняються, усі погляди відразу ж спрямовуються на того, хто увійшов. Окрім мого. Тому що я сиджу спиною до дверей і не відриваюся від роботи на різні дурниці.

Кидаю погляд на годинник — ще дві години до обідньої перерви. У мене сьогодні голова розколюється після вчорашнього нервового потрясіння, хочу в аптеку сходити. Усю ніч заснути не могла, усе згадувала ті чудові тижні, проведені з Русланом, і розпач, який наповнив мене після.

— Усім доброго дня, я до Лілії Олександрівни, — чоловічий голос лунає як грім серед ясного неба.

Я здригаюся й завмираю. Усе обличчя палає. Це не може бути він. Лише голос схожий. Збіг, не більше.

— Лілія Олександрівна на вас уже чекає, ходімо, я проведу, — бере ініціативу Катерина, я ж обережно обертаюся й одразу ж сідаю рівно, міцно заплющивши очі.

Тому що це і справді Алмазов.

Та що ж таке?

Я вся стискаюся, бажаючи залишитися непоміченою. Кроки віддаляються. Але видихнути, як і раніше, не вдається. Навколо дівчата починають шепотітися. Розхвалюють Алмазова, натхненно показують одна одній його фото в інтернеті. Я хочу втекти. Це єдина правильна думка, яка спадає мені зараз у голову.

— Якщо хтось мене шукатиме, я в туалеті, — повідомляю дівчаткам, але вони, здається, навіть не чують, що я кажу, усе ще обговорюючи появу Алмазова в нашому офісі.

Я зачиняюся в кабінці й притуляюсь чолом до кахлю. Потім згадую, де знаходжуся, відхиляюся, дістаю із сумочки вологі серветки, тру чоло. До почервоніння.

Чисто гіпотетично, ми з Алмазовим можемо й не зустрітися. Ось як зараз — він мене навіть не помітив. Головне, продовжувати далі сидіти спиною до нього й не висовуватись. Та й навряд чи він часто приходити до нас буде. Швидше за все, у нього є люди, які займаються об’єктом, а він так, приїхав дізнатися, що та як, особисто переговорити, моменти якісь втрясти, за ціну домовитися. Такі люди, як він, час не витрачають на розмови із «дрібними» людьми. За це вони платять іншим.

Роблю дихальну гімнастику, намагаюся заспокоїтись. Пригнічую паніку. Потрібно повернутися. Повернутися, зайняти своє місце, почекати, поки Алмазов піде. Звучить легко, ось тільки ноги не слухаються й погане передчуття якесь під грудьми пече. А воно мене рідко підводить.

Від думок відвертає телефон. Тільки зараз розумію, що він у мене вже кілька хвилин у сумці дзижчить. На екрані «Юля Ковальова». Співробітниця. Тремтячими пальцями приймаю виклик, підношу слухавку до вуха.

— Алло?

— Віко, де тебе носить? Двадцять хвилин як пішла. Тут генеральша все рве, тебе шукає, — сопить вона в слухавку.

— Навіщо? — виходить сипло й перелякано. У голову чомусь думка закралася: а що як Алмазов вистежив мене, раптом дитину відібрати хоче? Може, він не замовник ніякий, просто таким чином притиснути мене до стіни хоче.

— Вона мені не звітує, — їдко відповідає Юля. Але не через те, що вона така неприємна особа, просто Лілія кого хочеш доведе. — Вона й Романа викликати попросила. Може, Борисов знову незадоволений чимось і вас на розстріл звуть. Роман уже в ліфті. Підіймається. Тож поспішай.

— Зараз. У мене просто живіт скрутило, — брешу я і важко зітхаю. Щоправда, трохи спокійніше стає. Якщо нас із Романом разом викликали — отже, точно через Борисова. Він як кістка поперек горла. І для Лілії Олександрівни, і для нас. Вона вже й не рада, що за замовлення це взялася.

Борисов дуже неприємний тип. Усе хоче вибити з нас пристойну знижку, тому постійно шукає недоліки в проєкті. Хоча їх там немає. Роман — один із найкращих у своїй галузі. Мене до нього приставили. Вчитися, розуму набиратися. Звичайно, таких проєктів небагато, здебільшого я сиджу й набираю дані за комп’ютером, але все ж таки буває, що Роман завантажений і я щось на кшталт… асистента його.