Глава 2

Я мчу до виходу з торгового центру так, ніби за мною женуться скажені пси. Якби хтось запитав, якого кольору була підлога в тому офісі — ніколи б не відповіла. Я настільки приголомшена зустріччю з Русланом, що забуваю про все на світі. Мене ніби струмом пронизало від його погляду. Я навіть розгледіти його не встигла, так поспішала втекти.

— Мамо, навіщо ми вийшли? Нам же бабусі подарунок ще купити треба, — смикає мене за рукав донька, коли ми опиняємось на вулиці.

Прохолодний вітер тріпає моє волосся й пальто. Я жадібно ковтаю свіже повітря. В голові паморочиться. Обертаюся назад, боячись побачити Алмазова. Але він, здається, навіть не думав наздоганяти мене.

— Тут немає того, що нам потрібно, в інший магазин підемо. Зараз я таксі викличу, — тремтячими руками дістаю телефон і заходжу в додаток.

Серце стукає в грудях, не заспокоюється, дурне. У нас з Алісою тільки-но все налагодилося. Я в хорошу компанію влаштувалася, платежі по іпотеці нарешті перестали з’їдати всі наші гроші, у мене тепер нормований графік і навіть оплачуються лікарняні.

Поява Руслана взагалі не вписувалася в наше життя. Він свій вибір зробив. Тієї самої миті, коли мене відпустив і з іншою одружився. Припинив існувати для мене назавжди. Хіба що в снах часто приходив і спочатку, поки вагітна була, з голови викинути не могла.

Ще раз озираюсь. Усе боюся, що Руслан встиг розгледіти ідентичні своїм ямочки на щоках Аліски, колір очей, форму губ. Але якби щось запідозрив, напевно, не відпустив би без запитань. Може, він взагалі мене не згадав? Хоча ні, у погляді було очевидне впізнавання.

Я видихаю лише тоді, коли ми з донькою сідаємо в таксі й за нами ніхто не женеться. Я прошу відвезти нас у магазин парфумерії, що знаходиться неподалік від будинку моєї матері. Потрібно було одразу туди їхати, але в дитячому магазині знижки сьогодні були і я вирішила заощадити Алісці на взутті.

Як тепер цю зустріч із голови викинути?

Цікаво, що він тут робить? Невже весь цей час ми мешкали в одному місті? Так близько, що й не снилося. Ходили одними вулицями, може, навіть одночасно знаходилися в одній і тій самій будівлі, як сьогодні.

Мені завжди здавалося, що він мав залишитись у Штатах. Там донька, там дружина. Там їхній дім.

Може, він тут просто проїздом?

Згадала, як легко в минулому він здобув на мене всю інформацію, включно з номером банківського рахунку, і стало по-справжньому страшно. Якщо побачить дату народження Аліси, то все зрозуміє. Хоча… знаючи Руслана, імовірніше за все, подумає, що я завагітніла від свого колишнього хлопця. Від якого він урятував мене сім років тому.

У роті розлився неприємний присмак гіркоти. Я притиснула доньку до себе сильніше. Тривога мене все ще не відпускала.

За кілька хвилин, що дивилася на нього, встигла помітити, що він змінився. З’явилися перші зморшки. Плечі, здається, уже не такі широкі, як я пам’ятаю. Раніше він був боксером. Чемпіоном. Світовою зіркою. Героєм країни. Завоював безліч титулів та сердець жінок. Моє теж не залишилося байдужим. Вірило в казку. Кінець якої настав надто швидко.

На очі навернулися сльози. Тупий фантомний біль різав по серцю. Я згадала, як сім років тому чекала на нього в аеропорту. Сподівалася, що поїде за мною. Дурепою такою була наївною, що соромно за себе.

— Дякую, — даю водієві гроші та виходжу на вулицю, допомагаючи доньці вибратися з автомобіля.

— Мамо, ти сильно злишся, що я загубилася? — запитує вона, підводячи на мене погляд, повний провини.

— Ні, сонечко, не злюся. Тільки так не роби більше. Я багато разів казала: у багатолюдних місцях від мене не можна відходити.

— Так, мамо, — опустила голову Аліса, театрально зітхнула, ніби на її плечах лежав весь тягар цього світу.

Через кілька хвилин, коли ми доходимо до парфумерного магазинчика, Аліса не витримує й запитує:

— Але ти сумна, мамо, і зі мною не говориш. Ображаєшся, так?

Я роблю зусилля над собою. Я маю бути сильною заради доньки. Зібратися.

— Я просто думаю про роботу, доню. Ну й перехвилювалася за тебе, звісно, — поправляю шапочку на її голові. — Нумо поквапимося, ще квіти купити треба, — через силу усміхаюся я, відчиняючи двері магазину.

Мама тепер живе із чоловіком. Спочатку вона боялася повірити у своє щастя, потім довго сумнівалася, чи варто пов’язувати себе путами шлюбу, довіритися, але, зрештою, прийняла правильне рішення.

Михайло Леонідович — головний інженер на тому самому заводі, де мати працювала прибиральницею. Мама ніколи мені навіть не натякала на те, що у світі існує чоловік, до якого вона виявляє почуття. Але моя раптова вагітність сколихнула її емоційний стан, Михайло Леонідович помітив, що з нею коїться щось недобре, розговорив і… вирішив, що нам не завадять його допомога та підтримка.

Пам’ятаю, як він уперше до нас у гості зазирнув. Мама так соромилася нашого убогого житла, старої плитки у ванній кімнаті, крана, що тік без кінця і краю, і меблів, які старші за мене вдвічі.

Михайло Леонідович тоді оглянув квартиру й мовчки вийшов. Мама була на межі істерики. Я вже збиралася побігти за ним услід і висловити все, що думаю про нього, але за десять хвилин він повернувся з валізкою інструментів і почав лагодити кран. А потім замок на вхідних дверях, який постійно заїдало, і навіть змастив петлі на шафі, що скрипіли, коли відчиняєш і зачиняєш дверцята.