Випадкові знайомі

Випадкові знайомі

Я залишала великий міський центральний пляж, піднімаючись сходами на міст над широкою дорогою вздовж набережної.

Несподівано поруч почула чоловічий крик, ніби він прощається зі своїми друзями. І цей чоловік одночасно одразу наздоганяв мене.

Виглядало так, ніби ніяких його друзів не було, ті люди поруч нього, - випадкові перехожі, а він лише розіграв сценку для мене...

- Привіт. Я - Дем'ян. А тебе, красуню, як звати?

- Акилина. - відповіла я та пішла своєю дорогою, а Дем'ян прив'язався за мною.

Він тримав пиво у руці, а я - пляшку води.

Було літо у самому розпалі. Я була одягнена у сіро-зелені блузу та юбку до середини бедра. А чоловік - у легкі світлі сорочку та брюки.

Що ж...

Йдемо по проспекту.

Вже день переходив у вечір.

Дем'ян почав розказувати про себе. І з кожним ковтком свого пива його розповіді ставали більш фантастичними: як він ногою відкрив двері кабінету свого керівника, як сміливо з ним розмовляє, поступово додаючи фарб до розповідей.

Було єдине бажання з цим випадковим знайомим розпрощатися, але він від мене не відходив ні на крок.

Що ж. Розговорилася.

Йдемо.

Вже пройшли половину проспекту - найдовшого у Європі.

Чотири години пішки пройдені.

Дем'ян намагається дізнатися, де ж я живу, щоб мене проводити додому та сісти у маршрутку й поїхати до себе.

А ще наполегливо просить мій номер телефону.

Але я не даю. І не знаю, як від хлопця відчепитися.

Й не хочеться давати зрозуміти, на якій ж я зупинці живу.

У мене вихідний. Піша прогулянка. Навіть якщо я поїду на маршрутці, Дем'ян не відв'яжеться та поїде поруч.

Вже ніч.

А ми разом.

Йдемо далі.

Дійшли до моєї вулиці.

Не даю зрозуміти, що я тут живу, і намагаюся вмовити його вже сісти у маршрутку. Звісно ж, Дем'ян поділився своїм номером телефону, обіцяла подзвонити завтра.

Зупинилися біля ринку.

- Я тобі куплю квіти. - запропонував Дем'ян.

- Та не треба. - відмовляюся, бо мені від нього нічого не потрібно, тільки би він вже поїхав додому.

До свого дому та залишив мене у спокої.

Букет недорогих квітів виходив дорожче, ніж те, скільки у Дем'яна залишилось грошей із собою.

Почав торгуватися...

Боже, який сором!

Стою.

Чекаю.

Мені подарували цей букет, куплений зі знижкою.

Нарешті вже Дем'ян не витримує такої довгої пішої прогулянки.

Зупинилися на зупинці біля того самого ринку, щоб Дем'ян нарешті вже сів у свою маршрутку, бо я вже вкотре відмовляюсь від супроводів себе додому.

Перепитує знову, чи подзвоню я йому.

- Так. Так. Я тобі подзвоню. - пообіцяла я.

Поцілунок на прощання. Саме Дем'ян мене поцілував... І заскочив у маршрутку.

Яка романтика!?.

Нібито...

Отже, нарешті Дем'ян у маршрутці.

Машина від'їжджає...

Ця довгоочікувана мить...

Поїхав.

Цей випадковий знайомий...

Я йду до ринку, де скраю продають квіти, це кілька кроків від зупинки, де я розпрощалася зі своїм потенційним хлопцем, та повертаю букет, який зі здивуванням бере продавчиня.

- Мені він не потрібен. - і що ж я мала на увазі?

Хлопця чи букет від нього?

Повертаюсь додому у пусту квартиру, бо живу окремо від батьків з дядьком, який зараз на чергуванні у лікарні.

Оце пригода.

Проста, але втомилася від неї.